НовиниСоціальний працівник: робота чи покликання
Соціальна робота це не професія, а покликання, так говорили нам на першому курсі університету, де цілих п’ять років я здобувала освіту за спеціальністю соціального працівника. Тоді ніхто з нас, сімнадцятирічних студентів, не сприйняв ці слова всерйоз. Курсу до третього вже було зрозуміло, хто буде працювати по спеціальності, а хто ніколи навіть не переступить поріг соціального закладу в якості працівника. Про себе ж я думала, що м’який характер та постійна жалість до оточуючих допоможуть мені стати першокласним соціальним працівником. Але вже в перший місяць роботи в Центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді остаточно зрозуміла, що працювати за спеціальність точно не буду, бо до клієнтів соціальної роботи треба підходити звичайно ж із розумінням, співчуттям, гарячим серцем, неймовірним терпінням але разом із тим, як кажуть, із холодною головою. Я ж не могла спокійно дивитися на знедолені сім’ї, покинутих стареньких, кожен похід в сім’ю закінчувався сльозами, а тому розрадити, допомогти, чи боротися з пиятикою глави сімейства просто не виходило, не вистачало досвіду та терпіння. І я була впевнена, що всі так працюють. На робітника територіального центру, яка працювала в нашому селі я дивилася і думала – працює, бо нікуди подітися, треба годувати сім’ю. Як же я тоді помилялася…
А виявила я свою помилку, коли вже працювала в Кіптівській об’єднаній територіальній громаді. І коли в ОТГ почали створювати соціальні служби, які опікуються сім’ями, дітьми та особами похилого віку, зокрема Центр надання соціальних послуг. Саме тоді я познайомилася зі справжніми, як я тепер їх називаю, соціальним працівниками. Чому справжніми? Бо ці люди працюють на своїх посадах більш ніж по десять років, а дехто, ось наприклад Макжарова Людмила Василівна з 1994 року(!). За ці роки вона стала чи не найріднішою для самотніх стареньких, та й сама вже не уявляє свого життя без роботи в Центрі надання соціальних послуг. Цю жінку можна зустріти з будь-якої погоди, хоч в пекельну літню спеку, хоч в тріскучий зимовий мороз Людмила Василівна поспішає до своїх клієнтів. Подекуди дорога ця дуже складна, бо обслуговує пані Людмила, окрім рідного Погресу, ще й Гайове, а хто розуміється на географії Кіптівської ОТГ знає, що дістатися до Гайового не так просто. Спочатку треба доїхати до Кіптів, а потім зловити попутку, щоб дістатися до місця призначення, іноді доводиться долати ці три кілометри пішки, але не поїхати Людмила Василівна не має права, бо її чекають з нетерпінням. І окрім того, що вона забезпечує стареньких необхідними продуктами та ліками, допомагає з хатньою роботою, ще й налаштовує такий собі місток між бабусями та дідусями з зовнішнім світом, розповідає новини, адже просте людське спілкування, це те, чого так не вистачає самотнім людям і часто це, мабуть, найдієвіші ліки від старечих хвороб.
Олена Дмитрівна Макаренко, яка обслуговує одразу два села Савинку та Димерку, це саме та Олена Дмитрівна дивлячись на яку на початку своє трудової діяльності я думала – працює, бо треба ставити на ноги двох синів, не залишила роботу навіть коли її дорослі хлопці знайшли хороші високооплачувані роботи. Не залишила, бо просто не змогла покинути своїх стареньких, каже що вони для неї вже, як рідні. Літньої пори чекають на свою Лєну на вулиці, бо кожен хоче щоб саме до них соціальна працівниця заїхала першою і побула якнайдовше. Та дорога між селами для Олени Дмитрівни теж не дуже легка, особливо взимку, але вона не нарікає, бо всім серцем прикипіла до своїх дідусів і бабусь, їде до них кожного дня, бо знає як їм важко без допомоги та доброго слова.
А у Кіптях працює, мабуть, наймобільніша соціальна працівниця - Марія Дмитрівна Рогова, яка постійно кудись мчить на велосипеді, а все тому, що започаткувала нову "послугу", її звісно в офіційному переліку немає, але на ділі вона дійсно працює, а називається вона «виклик соціального робітника додому». Полягає ця послуга в тому, що старенькі, які вміють користуватися мобільним телефоном, дзвонять до Марії Дмитрівни та замовляють все що заманеться, інколи це може бути морозиво, наприклад. І Марія Дмитрівна ніколи не сердиться, завжди з розумінням ставиться до таких прохань, бо розуміє окрім неї порадувати стареньких більше нікому.
І це всього лише кілька прикладів... Можливо комусь вони здадуться такими буденними і звичайними, проте за цим всім стоїть людська небайдужість до оточуючих, а ще вміння якісно та професійно виконувати свою роботу соціальними працівниками. Так відбувається тоді, коли людина дійсно працює за покликом душі і велінням серця, коли на роботу йдеш з посмішкою незважаючи на погоду чи пору року, інколи навіть не зважаєш на свої домашні проблеми та негаразди, хвороби, адже і в соціальних працівників вони є, бо вони люди, такі як і ми з вами, йдеш бо знаєш що ти потрібен. Сьогодні я хочу поділитися своїм висновком про те, що дійсно викладач в моєму університеті був правий - соціальна робота це дійсно покликання! Покликання щоденно рятувати людей від самотності та від нестерпної думки, що ти вже нікому не потрібен.
Коментарі:
Ваш коментар може бути першим :)
