З журбою радість обнялась

Дата: 19.02.2021 08:51

Кількість переглядів: 430

Тихо старіє іржава пам'ять, але цю життєву сторінку знов і знов перечитує не одна сім’я. Афганістан… Саме він глибокою раною жевріє в тисячах сердець, вплітається сивиною у волосся матерів, кровоточить в думках тих, хто був втягнутий у цю підлу війну.

«З журбою радість обнялась» - так називалась тематична зустріч з воїнами-інтернаціоналістами в Хрещатенському старостаті.

Невимушена бесіда повернула пам’ять в те важке десятиліття війни.

Прийшов на зустріч, щоб поділитись потаємним, афганець Медвідь Сергій Григорович.

Небагатослівний. Не міг про все розповісти, бо здригнулось би серце, залишив глибоко у своїй душі. Мовчав, щоб не завдати ще більшого болю присутнім матерям, не тривожив давні рани.

Повістка з військкомату. Проводи. «Учебка». Афганістан. Наші ще зовсім юні хлопці, вмить стали мудрішими і старшими, бо потрапили в саме пекло, в «гарячі точки» на кордони, і займались старою як світ справою – воювали…

Журавлиним ключем полинули в далеку дорогу: захищати чужі інтереси, розв’язувати чужі проблеми ціною свого життя!

Кошель Іван Іванович
Медвідь Сергій Григорович
Андрушко Володимир Миколайович
Терещенко Володимир Олександрович
Кобища Валерій Васильович
Лимар Володимир Михайлович
Кубрак Володимир Феодосійович
Примак Микола Васильович
Кобища Віталій Іванович
Свириденко Петро Михайлович
Кошель Сергій Вікторович
Михайленко Сергій Іванович
Шаповал Сергій Миколайович
Дорошенко Віталій Олександрович
Кирій Олександр Олексійович
Щибрик Юрій Миколайович
Кобижча Володимир Васильович

Мамині молитві були вічним оберегом, відводили біду єдиною силою, яка залишала їх живими.

Ніхто у світі не вміє так чукати, як наші матері. Любов Михайлівна Кобижча згадувала, що дні чекання сина пролітали швидше, бо була на роботі, серед людей, а ніч видавалась довгою і безсонною, а подушка – завжди мокрою від сліз.

«Листи сина знала напам'ять , згадує Марія Іванівна Примак ,- читала вся сім’я по декілька раз, літери розпливалися від сліз.» Дякувати Богові, що хоч

і поранені,але живі повернулись додому, дочекались матері своїх синів.

Довгі два роки важкого очікування не могли пройти осторонь Любові Василівни, рідної сестри воїна – афганця . Туга і розлука з братом надихнули написати вірш - присвяту мамі «Вінок материнської долі».

Час летить невибагливо і швидко,

Лине птахом в небесну блакить.

Повертаюся знову в дитинство.

Лік рокам я не в силах спинить.

Я лечу в безтурботні ті роки,

Де всім весело, ми ще малі.

Знову бачу батьків коло вишні –

Вони вдвох і такі молоді.

Ми тоді ще не знали, що скоро,

Наче грім, прийде в дім наш – біда.

Що залишиться мама вдовою,

Батько скаже останні слова:

Підійдіть мої діточки, ближче,
Дайте ж, рідні, на вас надивлюся.

Як почуєте крик журавлиний,

Журавлем я до вас повернусь.

І батьківська рука, вже тремтяча,

Ніжно вкрила голівку мою.

Тихо витерла гірку сльозу.

Обірвав усе крик журавлиний.

І на мить серед дня стала ніч.

Лиш із темного неба лунало:

Діти! Матір свою бережіть!

Відцвіла не раз біла вишня,

Підростали і діти твої.

Журавлі брали роки на крила

І несли їх в далекі краї.

Знову грім серед ясного неба.

Вітер з вишні зірвав білий цвіт

І засипав матусині скроні –

Її серце за сина болить:

Хто придумав війну таку, люди,

На далекій афганській землі,

Що два роки туги і розлуки –

Наче вічність жалю і пітьми?

Тільки бачили ми, як чекала,

Як молилась за сина вона.

Як до вишні в журбі пригорталась,

Коли довго чекала листа.

Тільки мати уміє так ждати

І благати, і Бога просить:

- Повертайся , синочку, додому,

Журавель, геть лети, не курлич

І Всевишній почув ті молитви –

Дочекалася сина вона.

І засипала вишня їх цвітом,

Коли матінку син обіймав.

Двадцять першу весну квітне вишенька та,

Що батьки коло хати садили.

І стоїть у журбі наша мати сама.

Виглядає погожої днини.

Легкий вітер із вишні той цвіт обривав

І кружляв його в білому вальсі,

Тихо і ніжно із цвіту віночок сплітав,

Вінок материнського щастя.

І пишається дітьми журавочка сива,

Прийміть наш низенький уклін.

Що можемо, рідна, для Вас ми зробити?

Тихесенько нам підкажіть,

Нічого нетреба, мої любі діти,

Для мене у цьому житті.

Я дуже пишаюся вами, повірте,

Це щастя – пишатись дітьми.

Спиніться, благаю

До вас, добрі люди,

Звертаюся я у цю мить.

Летіть, наче пташки, у рідні гніздечка,

Батьків ви своїх бережіть.

Щодня у тривозі батьківське сердечко –

За вас воно тліє й болить.

Часу не марнуйте, поки не пізно,

І вогник в віконці горить.

Тисячі матерів не дочекались своїх синів. Вісім журавлів не повернулись і на Козелеччину. Пам'ять про них назавжди залишиться в наших серцях. Хвилина мовчання… Любов Василівна присвятила вірш матерям – афганкам, які ще досі виглядають своїх дітей. « Біль материнського серця».

Стоїть мати, схилившись в скорботі,

За селом край дороги сама.

Її пам'ять несе у ті роки.

Як горіла Афганська земля.

Скільки весен вона зустрічала.

Чула крик журавлиних ключів,

Зими снігом коси вкривали,

А вона край дороги стоїть.

Бо привиділось матері диво:

Голос сина почула вона,

Озирнулась назад: - Ти , синочку?

Мертва тиша, нікого нема

- Чуєш, синку? Я тут, озвися!-

Поведу я в дитинство тебе,

Поговоримо тихо з тобою

Дай лиш знак, що ти чуєш мене,

Та чому ж ти мовчиш, мій соколе?

Загордився? Проклята війна!...

Озвися, Синочку! Синочку!-

І від крику здригнулась земля

Підкосилися ноги у жінки,

Чорна хустка злетіла з плеча.

Ще і досі жде звісточки мати:

Може, десь забарилась вона,

А можливо помилка, не правда,

На війні, люди, всього бува.

Та й вона ще не знала, що скоро

Чорним птахом прилине біда,

І чужі, у військовому люди

Не від сина принесли листа.

Ти відразу сама здогадалась,

Віщувало сердечко твоє.

І страшенний той сон серед ночі

Що підняв із постелі тебе

Ти почула, як син кликав: Мамо!-

І горіла навколо земля

- Синку! – голосно в сні прокричала.

І прокинулась – ніч і пітьма.

А в цей час на далекій чужині

Де гриміла Афганська війна,

В «чорнім тюльпані» у рідну оселю

Летіла холодна труна…

Що казали тобі – ти не чула,

Не забути страшну тую мить,

Як собою труну зігрівала

І кричала: - Неправда! Скажіть!

Відцвітали не раз буйні весни.

Мов хмаринки і роки плили,

А вона сина й досі чекає:

« Хоч у снах ти до мене прийди»,

І приходить у снах син додому.

Бо не всі повертались живі.

Знов привидиться матері диво

Голос сина почує з пітьми.

І біжить за село, на дорогу,

Продивилась вже очі вона.

Лиш розкинулось поле широке,

Вітер тихо колише хліба.

А роки все спливали,- летіли,

Їх у вирій несли журавлі.

А вона, наче вічний сторожа,

За селом край дороги стоїть,

Люди різне про неї говорять.

Не судіть, хай не чує вона!

Бо роки не загоїли рани,

Біль нестерпний груди стиска,

Буде довго ця рана ірдитись,

Доки мати – афганка жива.

Ви низенько вклоніться цій жінці!

І за сина « спасибі» скажіть!

А було йому лиш 19,

І жити він дуже хотів,

Не ховався за спини солдат атів

Справжню дружбу дужу цінив.

І в бою від осколків гранати

Своїм тілом він друга накрив.

Давайте ми їх пам’ятати,

Хоч згасла проклята війна.

Від імені голови Кіптівської сільської територіальної громади Кучми В.В. передали слова вдячності, шани та поваги воїнам – інтернаціоналістам та їх матерям . Були вручені подарунки.