Ніна Мельник: Ми жили думками про те, що ось-ось буде перемога.
Я працівник будинку культури, в нас є відомий колектив у нашій громаді. Ми постійно збиралися на репетиції, проводили різні заходи, які рекомендував наш культурний осередок. Але вже в повітрі витало таке що ось-ось щось буде, але ми до останнього дня не вірили в це, не вірили.
Планів було дуже багато, дуже багато запланованих заходів як і по роботі, так і в сім’ї. Хотілося десь відпочити. Ми кожного літа старалися виїхати в Карпати з дітьми, з онуками побавитись. У нас гарно тут, природа. Але сталося те, що сталося. І цей ранок важко згадувати, тому що діти, онуки в Чернігові.
Коли позвонили діти і сказали: «Мама, ми їдемо», ми цьому не могли повірити. До останнього думали, що це на три дні. Тоді думали, що це на тиждень, тоді на два. Ну так, як і всі. І це ми чули по радіо, по телевізору, що це на місяць і все.
Ну, звичайно, була паніка. Зразу зібрали речі, документи, підготували сумки. Вони до цих пір стоять документи ті окремо.
І важко згадувати, коли ось уже в обідний час у село стояли колони машин, їхали на село.
У мене додому приїхали крім своїх дітей, ще друзі сина, з Чернігова батьки зятя. У нас проживало тринадцять чоловік і так майже в кожній хаті.
Як у нас населення було трошки більше сотні місцевого, так на той час було більше п’ятисот. І це було важко. Зразу перший же вечір вся молодь і чоловіки більш-менш такого середнього віку збиралися тут у центрі і вирішували що робити. На початку села побудували барикади, викопали землянку, наробили суміш молотова і думали, як будемо захищатися.
22-го березня пів п’ятої ранку на початку села в нас кинули бомбу не на житлові будинки, але повилітали і шибки, двері у людей. Дякуючи Богу без жертв. А так щодня, щоночі обстріли. Вони летіли отак мимо хат, отак у нас прямо серед села. Було дуже страшно. Кононади, ці постріли ‒ було моторошно.
До всього звикаєш. Люди збиралися, ділилися між собою новинами і якось воно звикається. Проходить час і до всього звикаєш.
Послухай зараз по радіо, по телебаченню як там люди живуть на сході. Вони звикають і ми звикали. Ми жили думками про те, що ось-ось буде перемога. Ось-ось прийдуть і виженуть орків і все буде добре. Ми на це сподівалися усі.
Зв’язок був. Радіо працювало і телевізор працював. Все можна було все побачити і все почути. А так майже було світло постійно. Вікна в усіх були затемнені як і кругом, так і в нас. У нас немає вуличного освітлення.
У нас корова, хазяйство, тому із їжею проблем не було. Трошки було запасів муки, родичі та діти їхали і захватили з дому що було в кого ‒ крупи там… Із цим проблем не було. Ну трошки були проблеми з хлібом, але вирішували. Організувала староста підвіз у Красилівку, там нам виділяли хліба.
В основному тут наша Ніна Миколаївна, наша адміністратор займалася підвозом хліба. Ну і по черзі готували, у кожного було розподілено хто що робить: хто посуд миє, хто готує, хто ще щось робить. З цим проблем не було. Якось дружньо справлялися, ділилися із сусідами.
У нас пічне опалення вдома. В основному в селі в усіх майже пічне опалення. Газу в селі немає.
Ми ходили на роботу, бо ми кожен раз дівчатам гуманітарку роздавали, ділили її. Кожен день майже.
Тут поки це все приходиш вже після обід. І вдома знов хазяйство, знов вечеря, знов ось такі проблеми. Таке як у селі, як у всіх, як у всіх.
Всі були розміщені і в нас є умови для того, щоб помитися. До нас навіть приходили дітки переселенців із міст. Вони в основному з Чернігова були. Тут не було у них бабусів, дідусів. Вони питались у нас дозволу чи можна помитися хоч діткам. Ми приймали їх по шість ‒ вісім діток. Вони приходили, купались, приймали душ.
А ми були як у рукавиці. І так ввечері сидимо, довго говоримо. Про те, що все-таки прийде час, коли ми не будемо боятися, не будемо тушити світло, не будемо запинати вікна. Все-таки буде добре. Сподівалися на це.
Під час літака не ховалися. Змінила ситуація, коли 22-го березня зайшли наші танки. Їх супроводжував дрон рашистський. І потім почався дуже великий обстріл. Він йшов по центру. Ми були на вулиці, була гарна погода. Попадали під забором. Тільки не дуже давно побачили що у нас пробитий забор.
Тоді такі обстріли дуже сильні були, воно ж як тут упало, загорілася зразу суха трава. Чоловіки тушили, збігалися з цієї сторони і ми в тому числі, бо згоріла би хата наша.
Не було в нас повітряної тривоги. Ми реагували тільки на те, що чули. Те, що чули, то в нас було сигналом. Ні в телефонах не було тоді тривоги, ніде нічого не було.
Нормально справлялись. Звикли до цього. У людей хуже. Люди живуть вже місяцями без світла, без води. А в нас там години і по дві не було світла. Це не було критично. Все справлялися, все нормально було. Ось так.
Ви знаєте, на мою думку, треба розказувати людям про ці події. Я згадую свою бабусю. І тепер хочеться дуже багато чого знати, а нема в кого попитати. От якби повернути той час, так думаєш і те б спитав, і те спитав, а спитати нема в кого. Так я думаю, що треба це розповідати дітям.
Ну ви знаєте і мама колись щось розказувала. Нам ж тоді не доходило, може ще не хватало дорослості, щоб сісти і послухати. От тепер вже б мене хтось посадив, я б звичайно слухала, писала, записувала диктофони.
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
