Ніна Мусаєва: У нас діти знатимуть, що таке війна.
З народження живу в Надинівці. Були перериви, коли навчалася в Чернігові. А так вернулася сюди, замуж вийшла. Так і живем з чоловіком. Звідси батьки і діди. Я з Наданівки, коріння моє в Наданівці.
Якихось планів на 2022 рік не було, я працювала тут уже адміністратором. Нічого не планувала. Завжди ждали на вихідні дітей, онуків. І так проживали. Приїжджають, порадують, пороз’їжджаються. Вони там планували свої відпустки, а ми привикли в селі постійно. Які в нас відпустки, коли тримаєш господарство?
Старша дочка у нас проживає з чоловіком в Чернігові. Та вони всі в мене в Чернігові проживають. Я була в четвер у Козельці по роботі. Приїхала, все було нормально, нічого ніде по дорозі не почула. А на завтра вранці дочка мені дзвонить і каже, що війна почалася. Я кажу: «Як почалася? Я була в Козельці, нічого ніде не чула». Отак і почула.
Стала дзвонити меншій дочці. Ті нічого не знали. Зять іще говорить: «Що це тьоща таке говорить». Я кажу: «Так всі говорять». Коли він вийшов з квартири, то сам побачив, що кругом людей повно біля банкоматів, в магазинах. І все.
Це дуже боляче згадувати.
Нас було шістнадцять чоловік у будинку. Протягом двох-трьох днів поз’їжджалися. Приїжджали і свати, і зяті, і брат, і жінка, і діти. І отак ми проживали, усі в нас.
На роботу ми ходили. Десь неділю, може, так що нікого не бачила. А то завжди люди були, щось приходили мені тут говорили: «Ви тут не сидіть у цьому приміщенні, бо це небезпечно». Так і жили.
Побут якось організовується сам по собі, у кожного було своє заняття. Хлопці займались, щось готували на вогнищі, щось в печі вранці готували. Хтось на газу щось готував, дякуючи Богу, якось був запас газу.
Було таке, що перерив якийсь був з хлібом, то млинці жарили на газу сольоні. Та так і перебивалися. Діти попривозили з собою продукти, муку брали з города. Сахар везли.
І все ж із холодильника багато чого з морозильної камери не забрали, так воно все і пропало. А так набрали і була ж у нас консервація своя. Ну так і виживали.
Якось не було конфліктів, дякуючи Богу. Допомагали один одному. У кого там чогось не було, допомагали, наприклад, і молочними продуктами. Пригощали людей. Якось люди дружка за дружку так переживали і конфліктів не було. Все було добре. Погано що була війна.
Коли я привозила хліб сюди в село ніхто не цікавився, наприклад, де ти береш той бензин, чим ти їздиш той хліб брати. Ну дякуючи тому, що зять був в мене дальнобійник і він приїхав фурою цією ж (головою від фури), у нього була солярка в машині і він її і виїздив мені на хліб. З Красилівки брала хліб, сама продавала, їм гроші відвозила.
Староста подзвонить що ліки є, я поїду, наберу ліків. Списки в мене завжди. Хтось щось просить, я записала. Мало ліків привозили. Більше від голови, там щось таке обезболююще. А так дуже таких ліків дорогих не було. Тільки такі підручні. Бувало і треба були. У нас діабетики були. Їм інсулін треба був, а його не було. Ну якось через знайомих якось доставали.
Зв’язок був, а інтернет не завжди. Це у нас вдома вайфай. В телефонах діти могли там з учителями спілкуватися, щось вони там з ними переписувалися. Я не знаю чи їм завдання які задавали, спілкування з учителями було.
У нас колодязьна чиста вода. Проблем з водою не було. Бо це був весняний час, а в нас весною завжди дуже багато води. У нас пічне опалення, топимо дровами, тепло. Коли діти в будинку, завжди тепло.
Возили нам і прокладки, і гігієнічні набори, зубні пасти, щітки. Все було. Кому не хватало, всі приходили і я давала і зубну пасту, і щітки. Нам першу допомогу саму першу привезли з Козельця від Олени Дмитрівни.
Газ я якось перед війною заправила повний балон. Якось і не знала, що війна буде, а так співпало, що поїхали і купили газ. То хватило. Може, так треба було. Боженька благосклонний до нас.
Вікна позабивали. Яка матерія лежала там в шкафах, нею всі вікна позабивали, бо було дуже страшно. Всі боялися авіанальотів. І щоб із будинку світу не було, забивали одіялами і всім, щоб світло включити і ще на вулицю не світилося.
Коли летить самольот і не знаєш, де впаде, так і летить, летить, гуде-гуде, а коли вже взорветься десь, чуємо, що упало десь рядом. У нас тільки раз від авіанальота упало на початку села біля ангара. Там вирва така велика. І в нас оце посипались вікна вдома.
Діти, мабуть, знатимуть, що таке війна. Я думаю, що про це треба розповідати. Бо це ж історія, яку не можна забувати. І щоб люди були дружнішими. Якось хочеться після цього і берегти один одного. У нас село дуже дружне було.
Від телевізора, від новин не відходили. Так і дізнавалися, коли Ягідне там окуповане було, то це було жах. Навіть тут дійшло до Ладинки, Золотинки. Я до новин звикла, у мене новини вранці і ввечері. Це обов’язково.
Хоч і тяжко, але хочеться бути в курсі подій. Ніби коли знаєш, що відбувається навколо, якось і простіше придумати, що зробити тепер із цим усім, як на це реагувати, де бігти, за що хвататися, як кажуть. Якось так.
Ховалися в коридорі. Придержувалися двох стін, як кажуть. Погріби. Я ніколи... Це для мене... Закрите приміщення – це тяжко. У нас у Красилівці авіабомба впала в погріб і його викопало ще на два метри глибше. І стінка у будинку розвалилась, там, де кухня. А ті кімнати, де люди спали не ушкоджені. А якщо б люди були у погрібі, їх би не було. Правда, вони в ту ніч виїхали з Красилівки, їм повезло. Нікого на той момент не було. Від погріба одна вирва залишилася ще глибша.
Все залежить від долі. І придержуємося того, що Боженька дасть, та й наше.
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
