Надія Пилипенко: Стріляють, не стріляють, але я йшла на роботу
Мені повідомила моя сестра [про початок війни], вона працює в Києві, і так як вже в Києві там чутно вибухи були. Яка реакція? Я навіть не можу сказати. Страх за дітей. В першу чергу, я подзвонила своїм дітям, щоб вони виїжджали з Києва. Сини приїхали до мене, у меншого у його дружини теж батьки красилівські.
Мабуть, я трошечки себе вже навчилася опановувати, так як працюю з людьми. Воно все було, як кажуть, всередині. Я не показувала те, що дуже переживаю. Переживала, перш за все, бо була моя мама теж у мене. Вже вона такого віку (більше 80 років їй), якщо вдруг кудись треба тікати, а мама моя ходить, як кажуть, на двох палках…
Мабуть, якесь шосте відчуття було, що я маму забрала від сестри буквально за два дні до війни. Село сестри було окуповане потім.
Ну я хочу сказати, ні в який магазин я не бігала. І ліків теж не купувала, тому що чогось про це не думала. Завжди якийсь запас був продуктів.
Діти теж приїхали, вони дещо привезли. Так, як у нас є своє хозяйство то і картопля, і овочі, і все є, то сало, м’ясо є.
Ніхто не думав, що воно затягнеться. Просто ніхто не вірив, що це дійсно війна буде. От така війна буде, що дійсно будуть стріляти.
Це потім, як наша сім’я вже відчула те, що рядом з нашим будинком бомба упала, тоді ми вже почали в підвал спускатися. Ми підвал трошечки так покращили, акумулятори поставили туди, щоб світло якесь було.
Зробили тюки з соломи, наслали, понаносили в кого одіяла, в кого що. І от ми тоді уже на ніч йшли туди.
У нас на телефонах була тривога. І кожен, якщо на вулиці люди були, всі, хто почули тривогу, зразу всім кричать: «Давайте швиденько в підвал біжимо, тому що тривога». Одне що я не могла спочатку маму в підвал спускати, тому що вона не могла туди дойти. Ми вже якось так її у підвал відвели, вона цілий місяць там була. Нас всього було шість чоловік в сім’ї.
Онука спочатку, коли в село приїхала, менше чула тих звуків, вона так більш-менш була спокійна. А потім, як це вдарила бомба, у дитини був стрес. Вона кричала, плакала, а потім, як ми її відвели в підвал, показали, що тут більш безпечніше, то вона вже сама: як тільки почула тривогу, брала курточку, сапожки і в підвал. Вона там в підвалі більш себе спокійно вела. А потім вони, як почали бомби скидати на село, все-таки виїхали до другої бабушки. Та бабушка проживає в Львівській області. Діти, мабуть, виїхали 7-го березня і ми потім це втрьох були: я, чоловік і мама.
У нас перебої в світлі були. І не було, мабуть, неділі газу. Пробита труба між селами. Плитки які були або газові балони, то готували їжу на них.
Пекли хліб, хліба не було. В першу чергу, у кого була мука пекли хліб люди і давали військовим. Для себе теж оставляли, але хто що, хто млинці якісь.
А потім уже наші люди із села, Наташа і Вітя, їздили по хліб. Спочатку на Чернігів, потім, як була дорога на Чернігів перекрита, то вони їздили в Київську область.
Бувало таке, що їдеш, набереш тим-тим-тим, а поки доїдеш додому вже немає нічого. Але нічого, все нормально. Як кажуть, у нас було що їсти.
Колодязь є у нас біля будинку. Але частково зарання набирали воду, щоб вона спала. І запаси робили. Небагато, але робили.
Мужчини спали по своїх квартирах, а жінки, діти в подвалі спали. От у нас був період такий, що от в одинадцять вечора і у п’ять утра постійно оце скидались бомби. Потім вже всі йшли в підвал.
День починався з того, що зранку прокинулися і треба худобу попорати спочатку. Потім їсти наварити треба обов’язково, а потім на роботу.
Вирішуємо питання, робочі питання. Приходимо з роботи, знов те саме. Якщо це літній період, то потрібно на городи ходити. Якщо це вже таке, що там немає городів, ніякої роботи, то те ж саме, попорати худобу і все. Оце такий день був в нас. Основно це сільські обичні будні.
В березні будні були, я вам скажу, не кожного разу можна було щось приготувати. То світла не було, то газу не було. Я завжди йшла на роботу. Стріляють, не стріляють, але я йшла на роботу. Чоловік був вдома, як кажуть, хозяйством займався.
Наш батюшка дав мені деякі молитви, я кожного ранку їх читала. Перед тим, як іти на роботу. Це рідко було, що десь якийсь уже, що не може їх почитать, але я читала, читала молитви йшло перед тим, як іти, я завжди перехрестилася і казала: «Господи, боже допоможи мені, щоб було все добре».
Що мені це давало? Більш спокій в душі. Як під захистом я опинилась, попросила Бога, так як під захистом получається.
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
