Олександр Коваленко: вискочив з машини хлопець, каже: «Заправте мене бистренько. Я тільки що від смерті врятувався»
У нас робочий день повсякденно починається з сьомої години ранку. Особливо ще я не знав [про початок повномасштабного вторгнення]. Якось так получилось, що вранці не включив на телевізорі нічого. Коли прийшов на роботу, то тут уже почалося.
Те, що телевізор сказав, нами і не сприйнялося. Реально сприйнялося, коли на повних парах заскочила фура без прицепа. Водій блідий з очима не людськими вискочив з машини, каже: «Заправте мене бистренько. Я тільки що від смерті врятувався».
Получилось, що вони стояли на границі. І коли пропустили їх (наша сторона), вони виїхали на нейтральну полосу, то на їх поїхали танки. Вони поскидали прицепи, бігом назад і вже почали по них стріляти.
Десь годин з восьмої у нас почався повний аншлаг ‒ потік з Києва пішов у два ряди безперестанку. На нашій АЗС визвав всі чотири зміни. Ми не встигали просто машину заправлять. І сльози, і крики, і плач, і агресія. Якось люди перелякані. І от тоді ми зрозуміли, що воно дійсно почалось.
День закінчився в нас (я не знаю даже), коли закінчився остатній клієнт. 24-го лютого ми продали палива практично двох тижневий ліміт. Якщо 27-го, 28-го лютого то вже пішов зворотний потік на Київ.
З кожного під’їзда, де живу, ми зібрали по пару чоловік: давайте розподілимо нічні чергування. Заскочать, гранати кинуть і що буде? Так хоч попередить людей зможемо.
Коли обірвався зв’язок з моїм київським керівництвом, десь до 1-го числа заблокували касові апарати на всіх АЗС, які ще працювали. Коли вже касовий апарат не працював, у нас були залишки, то ми бензином, дизелем (газу вже не було) допомагали. Військових багато заїжджало. Жінка пекла пиріжки, хлопці заїжджають ‒ кава, яка була в апараті, і пірожок, кава і пірожок, кава і пірожок.
Коли вже з 1-го числа я бачу, що постійні артобстріли перелітають через наші голови, літаки, обстановка дуже небезпечна. Я всіх своїх отправив. Сам остався на заправці ‒ сторожував.
Моментами не було газу, не було світла. Відчайдушні наші електрики, дуже велике спасибі. Коли падає, стріляє, тільки що прилеліло, а через п’ятнадцять хвилин вже зв’язують проводи. Молодці.
З хлібом були проблеми. Моя жінка як хом’ячок, якщо немає там мішка муки, мішка сахару, то значить у нас все кончились, у нас голодовка. Ну буквально скільки, може, тиждень не було хліба і наші хлопці прорвалися, не знаю яким чином, у Броварський район за хлібом. Це Наташа і Вітя були.
Повітряних тривог в нас не було. Ми так стометровку при моїй комплекції бігли, що олімпійський рекорд поставити можна було.
Чую тут виходи пішли, через нас пішли. Не гради. Руслан бігом-бігом ці сто метрів, падаєм під перший гараж. Я ж бачу щось станеться зі сторони Чернігова, через нас перелітають. Падаю на його, придавив. Хвилин п’ять літали літаки низько так і звук противний. Повставали, пообтрушувалися, закурили, пішли дальше дивитися.
О, світламаскування… То там світиться, то там світиться, то прийшов по воротах поступкав ‒ бистренько ховайтеся. Мопед квадрат описує. Готовтесь ‒ три минути і пішли обстріли. Скоріш за все російське. Як пролітає таке, то під дерево ховалися.
Тоді вже люди зрозуміли, що це не шутки. Вже люди почали дотримуватися світломаскування.
Більш яскраві спогади, які менш яскраві. Ой нікуди вони не дінуться. Жоден момент. Тоді вже начало світати. Так ми вже не виходили на чергування і тут літак знижається. Ну бистренько заскочили, чекаємо що буде. Скидає і десь через дві секунди падає бомба. Ну да, повискакували на вулицю і в стороні Києва дивимося, піднімається чорний дим.
Поки ми заскочили в машину, приїхали. Ну вже ж там хлопці позбігалися, сусіди. Там дві хати були пошкоджені і третя, на жаль, з жертвою. Якраз впала бомба на подвір’ї. Мати 90 років і син Петро. Десь років, мабуть, 60 йому було. Вони спали в одній спальні. Якраз ця спальня, яка виходила сюди на епіцентру вибуху. Внаслідок вибухової хвилі обвалюється стеля і придавлює сина насмерть. Мати вижила, фанери кусок склався так що вона ніби залишилася в укритті.
Це така ситуація. Жінка, яка бачила і ту війну, і цю війну. Ту війну пережила, а ця війна забрала сина. Таких моментів багато.
Просто уявляю, що це в нас місяць (ну трошки більше місяця) було. А як цим людям де воно йде два роки, більше десяти років. Важко і боляче.
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
