Валентина Кубрак: Це може статися із кожною країною, із кожним поколінням.
Планувалося у 2022 році дуже багато, тому що ми тільки приєдналися до Кіптівської сільської ради. Дуже багато у планах було і по створенню нових робочих місць, і по прибиранню, і окультуренню. Багато планів було. Але це все так перебила ця війна.
Мені зателефонував син. Він працює у Києві. Зателефонував десь о четвертій годині ночі.
― Як ви там, мамо?, ‒ говорить.
― А що ж ви там робите в Києві, що так телефонуєш мені о четвертій годині ночі?, ‒ кажу.
― Нас обстрілюють. Ти знаєш, що почалась війна?
― Ти мені не телефонуй. Такий час, можливо, якийсь салют у Києві, щось таке, ‒ я цьому не повірила і відключила телефон.
Знову лягла відпочивати, але він через трошки телефонує і каже: «Мама, ставайте з татом, їдьте в Чернігів, забирайте сестру із племінником. І це терміново». У мене донька в Чернігові із внуком, якому 4 роки було на той час. Ми посідали з чоловіком і це в голову якось не вкладалося що ж робити далі. І чи це воно дійсно так? Ми не могли повірити до кінця, але зібралися. Він у нас такий серйозний хлопець, ми не могли йому не повірити.
Приїхали разом з донькою і онуком. І полетіла я, побігла на роботу до Катерини Григорівни. Вона була вже на роботі. Ми не придумали, що нам робити. Зв’язувалася з Кіптівською громадою, з головою. Сказав, що не потрібно панікувати, що все буде добре. Що ви на місці. Хто звертається з людей, то кажіть, що все буде добре. Нікуди не тікайте, щоб були ви всі на роботі. Тому що як же село без підтримки органів місцевого самоврядування? Якось потрібно ж виживати. Люди не знають що робити. Тим більше в нас, наприклад, нема в селі бомбосховища.
Будинок в нас дуже великий. Діти завжди приїжджають, у кожного своє ліжко. Дім дровами в нас обігрівається. Дуже велике господарство тримаємо з чоловіком. Є і корова, і свині, багато гектарів землі, яку ми обробляємо. Овочі, фрукти є.
Тоді ніде палива не можна було закупити. Знаходили по знайомих, а частину військові [українські] давали, щоб, наприклад, забрати гуманітарну допомогу у Кіптях, привезти для нас.
Кожен раз виїзд на трасу за межі міста супроводжується ризиком, тому що в основному не знаєш що там на трасі відбувається і як змінюється бойова обстановка. Ну як? Дуже страшнувато було.
Ті самі ліки. Ми також виїжджали з чоловіком у Ніжин. Знали, що стояла російська федерація на великі дорозі там недалеко від Ніжина. Чутно були вибухи, але ж ми їхали, тому що нам ліки потрібні були дітям, людям. Приїхали, але там нічого не було, такі всі були пусті аптеки. Приїжджали ні з чим.
Засоби гігієни дуже тяжко було знайти. Економили що могли, як то кажуть. Виїзди робили у той самий Козелець. Декілька разів ми це купляли за дуже дорого.
Раніше у мене не було таких запасів. Колись ще мама, бабуся говорили, що потрібно, щоб були сірники, соль обов’язково. Щоб дуже багато було цього. Але у мене цього нічого не було в запасі. Я якось купила трішки, там закінчилось, я маю змогу поїхати ще купити. І запасів великих не робила.
От чоловік мені все казав: «А я тобі казав, давай купимо мішок цукру чи мішок борошна. А все тобі воно не потрібно». Ви знаєте, зараз у мене стоїть і мішок цукру, і мішок борошна. Чи воно мені потрібно, чи ні, це вже інше питання. Але воно в мене є.
Страшно було їхати на роботу. Кожного ранку встаю, їду на роботу. Це я далековато живу, півтора кілометра мені на велосипеді їхати було до школи. Що страшне було, що не бачила я людей взагалі. Особливо після обстрілу 12-го березня.
Оце перший день у нас було пошкоджено 58 житлових будинків. Два згоріло повністю. Як кажуть, слава Богу, що там не було людей. Перший день повилітали 87 вікон у школі. Це ми були якраз у приміщенні. Я думаю, що якби ми вийшли на той час, то могло б нас і не бути.
Чоловік приїхав по мене забрати на обід 12-го березня. Чоловік був біля школи, машина стояла. В принципі ми виходили, староста і наш працівник. Але побачили що горить вогонь, там обстріл попав в газову трубу. Почали телефонувати в Кіптівську громаду, викликати пожежну машину якусь з нашої громади, тому що ні 101, ні 102 не працювало. І дивилися в ці вікна великі. І якраз от той час почались сипитися вікна. Я навіть не зрозуміла. Чоловік стояв, його відкинуло до стіни. Я не зрозуміла чому. І він кричить що падайте, падайте, чого ви стоїте. А я так стою і думаю, що це таке сталося?
А воно, ви знаєте, воно не чутно, коли оце все летить. Воно вже чутно тоді, як оце все падає і на тебе всі оці вікна здорові шкільні, всі оці осколки летять.
У нас 12 березня три рази обстрілювали, але через певний проміжок часу, десь хвилин через 40-30. От коли вже перший обстріл там закінчився, ми почали виїжджати, щоб швидко поїхали додому. І наша техпрацівниця поїхала і телефонує, каже: «Тут є загиблі, визивайте поліцію, чи щось потрібно робити, люди в крові».
Потім знову почався обстріл. Я переймалася як же там вдома маленький мій внук з донькою, але, слава Богу, вони були в будинку, ну дуже перелякані були, це не можна сказати словом, що перелякані. Це дуже страшно на їх було дивитись, особливо на доньку, яка переймала за свою дитину. Каже, що дуже боялася, що його не захистить.
Всюди були ці ракети, ці гради чи як їх називають. Видно було, де вони такі були, що повністю розірвалися, а є, що вобще не розірваті були, так що страшно було туди підходити.
Таких великих обстрілів у нас було три. 22-го березня вилітав літак і кидав бомби на наше село. І потім 24-го ще був обстріл ‒ це пряме попадання в будинок культури, в житлові будинки, обстріляли повністю центр.
Це кожен день життя в страху в якомусь. Думалося, коли воно все це закінчиться. Я вже бачила, що довго так просто не витримаю і на фізичному рівні, і на психологічному.
Прийду додому, внук маленький, чоловік, донька, якось поговоримо, трошки легше. Хотіли відправити доньку з внуком, щоб кудись їхали. Вони без нас нікуди, але ж ми не можемо покинути так село.
В принципі не було перебоїв у нас із водою. У нас люди приїжджали, ремонтували. Після обстрілу, наприклад, провода висіли і все, світла не було. Але приїжджали люди, допомагали. Ми не сиділи без світла. І газ так само. Було пряме попадання в газову трубу. Приїхали, це все зробили. Буквально дві-три години не було газу.
Обстріли закінчилися, виходили люди, прибирали огороди свої, садили насіння. Готувалися всі що огороди будуть і буде в нас весна. Ми з донькою насіяли у такі коробочки помідорів, перцю, на вікна поставили капусти. Обставилися з цими коробочками всю хату.
Дуже гарний вражай зібрали. Головне, що вже військові в нас дії закінчилися, ви знаєте, всі трошки люди ожили. Жило село, вже було приємно їхати на роботи, бачити людей.
То дуже щось страшне було. Ви знаєте, якесь кіно, нікого не видно, все пусте, ніде нічого не чутно, магазини закриті всі, нічого нигде нема по магазинах. Якось все вимерло, страшно було це все пережити.
Хотілося вже знати, де це все знаходиться [лінія зіткнення]. Знали, що у нас недалеко, у Ягідному вони [окупанти] були, у Красному, там біля Ніжина, це велика дорога. Ми знали, що йшли від великої дороги, там стояли. Люди говорили, слухи були що на Київ дороги немає. До Козельця можна під’їхати, а далі там вже дороги немає. Не тільки за новинами, але люди розповідали між собою, хто де що знав говорили.
Новини завжди гарно дивитися, як вони гарні і оптимістичні. А так, якщо ти знаєш, що там загинули люди, там загинули люди, там вже і знайомі що ти їх знала, люди ще могли жити стільки, але ж перекреслила все це ця війна.
У мене 14-го березня день народження. І якраз чоловік хотів мені зробити такий подаруночок. Він з’їздив 12-го березня в Ніжин і придбав мені маленьку собачку. Чоловік в той же день приїхав до мене на роботу, каже: «Я тебе забираю на обід. У тебе ж день народження скоро, але сьогодні ми домовилися, я тобі там щось привіз».
А тут обстріл. Страшний, великий, сиплеться все. Люди загинули. Така ситуація і стан такий був. Я вам скажу не святковий, зовсім не святковий. І ми ж це все, як би сказати, визвали поліцію, людей забрали, поїхали додому.
Приїжджаємо додому, тут знову обстріл почався. Почали сховатися. Мій внучок несе і каже: «Бабушка, от тобі подарунок. Дєдушка привіз із Нєжина тобі подарунок». І такий маленький клубочок. Ну ви представляєте? Я дуже була рада.
Ви знаєте, як біг внук із собачкою з оцією в руках, от так державши цей маленький клубочок, то це для мене було свято. Ось так, це було свято. І що всі живі були після обстрілу.
Внук маленький, він часто спомінає, що «Ой, а Громчик вже виріс, а Громчику вже два роки. Ось вже такий великий собачка, а як же він був маленький, як ми з ним ховалися, а зараз вже такий». То він це пам’ятає, пам’ятає як ховалися, як маленький Громчик був, як він ховався, як він його захищав. Це пам’ятає.
Це страшно. Ой, я стараюся у ці спогади не лізти, бо я чогось стала від них плакати дуже. Я так наче тримаюся, рахувала, що сильна жінка в принципі, а тепер бачу, що ні. Тоді якось було не так, я тоді не плакала. Ну і це важко пережити. Я стараюся вже не згадувати. Я йду далі, працюю, щось роблю важливе.
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
