Микола Терещенко: Як от діди наші казали, як вмирати збираєтеся ‒ хліб паши. Так ми так само.
Я Терещенко Микола Степанович, житель села Хрещате. Тут родились мої батьки, діди, прадіди. Всі прадіди сільські люди займалися сільським господарством. В різний період, але військових льотчиків не було. Хоча діди обидва воювали у Великій вітчизняній війні.
Скажімо так, у нас нема початку року і нема кінця. Нема в тому плані, що наше господарство займається і тваринництвом, і рослинництвом. Так як і всі селяни.
А коло тваринництва робота круглий рік. В основному плани ми починаємо з того періоду, як бачимо як іде реалізація вирощеного врожаю, які будуть надходження.
Скажімо так, 2022 рік був такий рік великих сподівань, тому що була дуже гарна ціна на нашу продукцію. І ця ціна весь час зростала. Якраз у нас склади заповнені були. Ми вже буквально планували з середини лютого ‒ початок березня продавати. Не вистачало двох-трьох днів, щоб пішло це все масово.
У нас було, скажемо так, чотири сім’ї в лютому-березні. Три дочки. Одна дочка побула і повернулася, побоялась чоловіка кидать в Ірпіні. Середня дочка і зять, вони медики у мене, і внучка Катя в нас були, і менша дочка, зять теж.
Ну ми це все почули 24-го лютого, коли у нас будинок почав шататися з кожним вистрілом. Це було неожиданно. І я ж моментально включив телевізор шукати новин.
Щоб сказати, що кріпко розтарявся, ні. Тому що я знав, що мене тут люди ждуть і мені треба було їхати сюди. І тут вирішувати всі проблеми. Дома то якось іще з дружиною переживали. Ніхто ж не думав, що воно до такої величини розтягнеться і до такого масштабу дійде. Ну вона залишилася вдома, вона пенсіонер, а я поїхав на роботу.
Послідуючі дні якось іще війна не чувствувалась. А тоді як одного ранку, може на другий ранок чи на третій, я, звичайно, встаю рано. Ще в сутінках. Виходжу і надо мною самоліт. Я не знаю чий він, але він так пройшов низько. Більше цього, що кацапський. Так низько пройшов, що я аж присів. І тут мене якось, скажімо так, наче переклинило.
Тут уже мало-помалу стала доходити інформація про жертви, про збитки, які там нанесені. Це вже так, напротязі тижня. Ну і я почав людей готувати до того, що може бути що хочеш.
Магазини місцеві закрили двері. І все, в їх немає нічого. Ринок не працював, перестали їздити. Зрозуміли, що треба буде якось вирішувати проблему з хлібом. У нас було своє зерно. Ми перебудували комбікормовий завод, який робив продукцію тваринам. Я проконсультувався із партнерами, які купляли в нас зерно. Як нам зробити в своїх умовах муку. Кажуть, нічого страшного. Це так мені запам’яталося.
Доволі непогана мука вийшла. Ольга Дмитровна працювала, вона пенсіонерка. Кажу: «Ану Ольга Дмитровна, давайте їдьте додому, печіть хліб, попробуємо».
Приїжджає, зробила заключення, що все нормально, не пропаде. Крім того, в нас своя ж молочна ферма. Молоко не забирав Куликовський молокозавод. Ми одразу дивилися що це буде і корови ж треба доїти. Спочатку почали роздавати людям молоко, хто скільки хотів. Бачимо, що люди зловживають. Ми тоді перестроїлися. У нас, крім того, свиноферма. Частину молока стала віддавати свиням.
Своя олійниця, ми соняшник передавлювали на олію. Це така мінімальна продукція дала змогу і нашим людям спокійно себе чувствувати.
Знаєте, вже якось, значить, трошки так втяглися. Таке якесь чуття того, що це ще нічого, що попереду буде гараздо складній. Я часто вертався до цього і не можу згадувати чого іменно так, що мені казало, що у нас можуть бути обстріли? Як обично субота, бригада та, що обслуговує ферму, поїхала годувати тварин.
Ми поїхали на поле. Лійка, ми так називаємо ту техніку, розкидує добрива, бо вже якраз період такий був. І десь години в одинадцять я своїм дівчатам кажу: «Дівчата, сьогодні субота, а в нас суботу до часу робочий день. Розходитись раніше будем. Понабирайте води і будьте готові, щоб ви могли заховатися в пограбі. З собою візьміть лом, сокира щоб була».
І це буквально люди порозходилися, з поля ще агрегат не приїхав. Я остався сам закривати точок. Чую, летить уже по Хрещатому, уже над точком. Я хоч під кришами, але яка там защита. Чую, що тарабанить щось. Тут почалась така кононада по Хрещатому.
Я дзвоню Вадіму, у нас тракторист молоденький хлопчина:
― Вадім, ти де?, ‒ кажу. ‒ Ти кончив з роботою?
― Ні, я на комплексі.
― А чого ти там на комплексі?
― А я, ‒ каже тракторист, ‒ покинув трактор, бо там стріляють вже.
Я замикаю ворота, знаю, що вже ніхто не приїде. В селі обстріл, їду додому. Обстріл вже якраз стих. Там по дорозі горить сарай. Я заїхав додому. Все нормально? Нормально. Анука поплакала, що злякалася дуже. Сиділа коло вікна. Рисувала. Потім, каже, що в неї щось ноги померзли. Баба каже, щоб лізла на піч, погрітися. І це буквально вона наче чула. Тільки полізла на піч. І в вікно осколки.
Ну, слава Богу, що вдома був зять. І один, і другий. Так вони організували погреб. Всіх швидко поспроваджували. У нас вже в погребі все було готове. І продукти були мінімальні. І вода.
На городі в мене остатки ураганов. Сусід ходить по городу. Каже: «Дивись, що вони наробили». Відповідаю: «Василь Оксантівич, швидко ховайтесь, що ви ходите». І оце тільки я сказав, новий обстріл.
Дзвонить телефон: «Микола Степанович, у нас тут горить газовий стояк і горить хата». Я кажу: «З хатою я вам нічого не допоможу, ‒ а там хата пуста була. ‒ А стояком хтось зараз приїде».
Приїжджаю, людей зібралося. Ну чоловік може 50 там. Вони, хтось із відрами. Тушить зібрались. Ніхто страху не відчував.
Горіло у чотирьох очагах. Крім цього що тут, ще три очаги були. Приїжджаю в центр, відправив пожарну машину, довів куди там треба було. І опять же додому заїхав. Тут уже було якось таке вже трошки страшно за сім’ю було.
Крім того дзвонили, що двоє наших людей загинуло, один із наших працівників. І що саме так обідно, що я їх відправляю додому, Андрія Пономаренко, а він на ремонті тут на точку був. Каже: «В мене тут небагато залишилося, субота що мені робити вдома? Давай я буду збирати». «Ні, ‒ кажу, ‒ Андрію, така ситуація, що давайте сьогодні всі раніше йдуть, будемо замикати». Я його відправив додому, він буквально, може, в 80-ти метрах від точка живе. І туди був приліт ‒ і батько, і його. Мої працівники повідомили про це.
Не придумаєш, де ти корисним будеш і як себе примінити. Щоб сказати що щось мене лякало, я тільки злякався після того, як обдивився наслідки ті що були. Я не знаю, в який момент на точку лягла куча касет.
У нас вдома і погріб, і підвал. Зять поділив нас на дві команди, одна в підвалі, одна в погрібі. Якщо, не дай Бог, з одною щось станеться, друга щоб могла якимсь образом допомогти. Він у мене такий продуманий на цю тему ‒ медик. Все передбачив, все позаготавлював. Крім того в мене менша дочка була вагітна, внучка 22-го червня родилася. Так що для її були всі там зручності. Це так.
У сільському господарстві опускати руки не можна, тому що втратиш час, вже тоді нічого робити не треба. Як от діди наші казали, як вмирати збираєтеся ‒ хліб паши. Так ми так само.
Тим більш що люди, ті що за мною працювали, ніхто мене не оставив, ніхто не злякався, ніхто нікуди не поїхав. Частина села до нас приїхала, а частина ж виїхала.
Тим більше, коли ми вже наладили співпрацю з ніженцями, по хліб їздили, медикаменти привозили. Люди давали списки що кому треба і ми давали гроші цим волонтерам. Вони купляли нам, привозили, відповідно ж людям роздавали.
Скажімо так, що була якась така віра, що ми крайня точка. Люди сюди йшли з каждою бідою, з каждою проблемою.
Зараз згадуємо і аналізуємо війну. Що робили правильно, що неправильно. Я повертався, відкручував скільки разів пам’яті в себе. Однозначно, що виїжджати би не виїжджав. Мабуть, так само б поступив.
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
