Валентина Лось: «О, Михайловна, машина стоїть, все нормально. Прапори висять, машина стоїть».
Відчуття якесь було просто ‒ це невизначеність, якась тривога. Але разом із тим у нас от 24-го лютого почалося повномасштабне, а 25-го панували схід села робити (це загальні збори громадян). На цих зборах староста звітується за свою роботу. Я говорила, що якось до останнього не вірила, що цей схід села буде у нас, але ми готувались. Звіт писала, а якесь таке відчуття...
Брату дочка подзвонила з Чернігова десь в районі 6 години вранці. Сказала, що так і так, бомблять, почалась війна.
Ми погреб облаштували. Нас було близько одинадцяти людей, частина ночувала у свахи, а на день приходили до мене. У мене сестра будівництвом займається, сказала, що одразу треба заслати все целофаном в погребі, щоб влага так не піднімалася. Облаштували все, спустили туди продукти, акумулятор, одяг, речі. На третій-четвертий день ми почали це все облаштовувати, бо у нас було п’ятеро дітей і я розуміла, що треба щось робити.
Попід стінками поставили стелажі, щоб прихилятися було не до стін. Занесли, поклали тюки з сіном. Обложили вхід мішками з піском. Хоча ми тільки раз, коли Надинівку обстрілювали, туди спускалися. Я тоді поки зібралася, мала тільки шух і вже там в підвалі.
Молодьож, яка ночувала в іншому домі, утром приходила. Там чай попили і тоді до мене. Тут же інтернет був, так їм зручно.
Із мобільним зв’язком временами було так собі, але в принципі зв’язок був, можна було протягом дня подзвонить, ми тут спілкувалися. Фактично інтернет у нас був. Правда антену прийшлося повернути в іншу сторону.
Вода у нас була. Буквально за пару років до цього, голова нам каже: «Ви не знаєте як воно буде з усім, то щоб відновили всі колодязі». Тому що зараз рахуй у нас через двір вода проведена в хату. Як не було електрики, то колодязі були робочі.
В принципі так щоб проблем з хлібом фактично не було. Ми старалися через два-три дня привозили хліб. У мене бібліотеракем працює Наташа, її дочка фельдшерка, то вони фактично мене морально підтримували і виводили з оцих панічних атак. Дякуючи їм якось так це все перенесли ми спокійно.
У мою машинку 350 буханок влазило (це якщо мішками). Якщо написом, то це до 400 буханок хліба можна було привезти. Привозили хліб з Чернігова до останнього. Потім іще з Василькова було. Звідки могли, звідти возили.
Потім іще ми брали муку. Моя кума була старостою в Хрещатому, на жаль, вона померла [через бойові дії в області не змогла вчасно отримати черговий блок хіміотерапії], домовилася і ми два рази туди машинами їздили з хлопцями. Дві тони муки там взяли. Ми її розважували по два кілограми на людину.
На млині працював мій однокласник, але вже теж помер [стався серцевий напад], тоді ми домовилися що вони відновлять млин. Ми там іще зерно мололи.
Коли вже орки відійшли, ще трохи помололи там муки. Камені не видержали нагрузки, тому що він старенький вже був. Колись спочатку там була парова машина. Ми так думаємо, що там на березі річки, мабуть, ще колись був чи не водяний млин, а потом паровий. Зараз хлопці востановили, нормально працює.
У мене дома сестра була, що вона старша за мене на десять років, і вона фактично це все господарство на місці вела. Дівчата вже такі всі були не маленькі, просто організували їм роботу. Вони допомагали готовить їсти.
Їм хотілося щось такого сладенького, я де-то мотаюся, якісь конфети, якісь печенушки їм привезу. Таке, що в хороші часи на нього б не подивилися, було найсмачнішим.
Насправді, я це розумію, і людей старалися якось підтримувати. Ми машиною, така напряга була з бензином, але я старалася приїхати машиною сюди, бо бабульки кажуть: «О, Михайловна, машина стоїть, все нормально. Прапори висять, машина стоїть».
Мені складно, особливо перший час, коли орки були в Ягідному. Я переживала за те, що, якби я була одна, то одна, а тут діти. П’ятеро дітей то їх залишити чи вивезти. І мене найбільше напрягало це питання.
Вдома у мене був Єгор по новостям. Я питаю: «Що там нового?» Він мені все розказує. Вечорами грали в карти, шашки. А як розрядяться акумулятори, то в города гуляли. Місто на літеру «А», хто якийсь кацапський город ‒ не проходить, далі.
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
