Лідія Олійник: «Найстрашніше було те, що думала чи побачу своїх дітей коли-небудь»
2022 рік ‒ тоді коронавірус вже був. Як таких дат святкувати ми не планували. Вже ж тоді балакали про війну. Ми просто не вірили. Я з 1954-го року, чоловік з 1953-го року народження. Такого і бути не може. Ні.
Це, здається, після вихідних десь було. Бо в мене син найменший приїхав із Броварів і каже: «Мамо, іди облаштовуй подвал». Відповідаю: «Куди? Що це ти, синок, так? Такого не може бути, що війна буде». «Мамо, я тебе прошу, іди облаштовуй подвал», ‒ переконував. Я в неділю пішла, повимітала все, бо там в нас закрутки стоять, і все повбирала, поприготовляла.
Думаю: «А мало як воно буде?» 24-го [2022 року] вдосвіта чую в п’ять годин, що щось десь бухає. Не подумала, що це війна. Понімаєте? Я думала, що там щось десь стукнуло. Може, на трасі колесо вибухнуло, а потім включаємо телевізор і тут кажуть: «Війна». Ми тільки вдвох із чоловіком були. Син менший якраз неділю побув і поїхав. Дочка взагалі не приїжджала, бо працювала.
Ми були в подвалі до часу, до пів другого ночі, а потім приходили в хату і тут ночували. 26 числа повністю перебралися у подвал, коли почали добре стріляти: і гради, і все на світі... У підвалі дві кроваті були, вони розкладаються. Там же були стілажі, то я нижні полки поприймала, банки повиносила на проход, а кроваті поставила по одній стороні і по іншій. Так в мене було як в готелі. Ловко. Ви знаєте, я согласна там була жити год у тому подвалі, тільки якби не стріляли.
Ми ще ж не розуміли тоді, хто куди переміщається, хто звідки стріляє. Кажуть по телевізору, що окружили кругом по всій Україні. Ми сиділи в підвалі рівно місяць. Рівно. Виходили тільки, щоб попорати хозяйство.
На тей момент було троє поросят. Їм треба їсти давати. А потім вже як розказували, що в Ягодному порізали свиней, у людей позабирали все... Свині мої вже ж були такі, що дай Боже до 90 кілограмів. Ми їх порізали 8-го числа на Міжнародний день. Сусід допомагав.
Сусідська дівчинка каже, що у Ягодному забираю ті карточки [банківські], що треба ховати усі. А пенсія то на карточці. Поскидали нам за два місяці пенсії. Господи, прости мене, а тут іще налічка в хаті була. І куди мені ті гроші діти? Прикопнути чи що? Я думала-думала в подвалі і надумала, що закручу в банку. Гроші покладу у кошельок, кошельок у банку зі жилізною кришкою, закручу і закопаю. І оце в цей день, коли авіанальот був, все провернула.
Пішла закопувати банку. Будемо живі ‒ откопаємо, буде за що жити. Тільки прийшла у коридор, і оце цей вибух. В мене волною все летіло сюди. Мене откинуло аж отуди до дверей. Я вже за двері вчепилася, двері ходором ходять, думала, що це русські прийшли до нас.
А тоді вийшла з банкою, не дивлюсь, що в мене нема окон. Вийшла, питаю: «А що це таке?» Воно, видно, мене трошки шарахнуло. Люди кажуть, що вон в тих хати немає, у тих двохетажного гаража немає, у інших горить вже, у нас на сараї теж горить. А мені воно і не доходить. Я йду до себе копати банку. Приходжу, а по двору все розкидано: залізяччя, доски якісь, шильовки. Армагедон. Шукаю заступ, буду закопувати банку. Вирила ямку, закопала банку. Потім постояла, подумала: «Хм, а що то в мене двері перебиті і вікон немає? А де це вони ділися?». Це я сама собі думаю далі: «Ні, це я неправильно закопала. Це ж вони як прийдуть сюди, побачать, що свіжа земля. Закопаю в другому місці». Викопую там, закопую в другому місці. Притягла якийсь ящик, перевернула, думаю: «О, ящика вони такого ломати не будуть».
Йду назад додому, дивлюся, питаю в людей: «А що це таке?» Вони кажуть: «А що таке, Лідо, дивися, в тебе вікон немає». Я тільки подивлюся, точно немає вікон.
Що мене дуже підскосило, що не було таблеток. Я гіпертонічка, сердечник, а таблеток не було. Попила все що в мене було ‒ п’ятигодної просрочки і по чотири роки вже була просрочка. Перед тим, правда, я прокапалась була, наче чувствувала.
Хліб давали, хай хоч по хлібинці, але давали, привозили. Не голодували, в селі ж не будеш бідувати так щоб голодувати. Закруток у подвалі стільки було. В нас у кожного скважена, і колодязь стоїть онде.
У мене електродуховка у подвалі стояла. Я там і картошку варила, яйця, все на світі варила. А коли світу не було, тоді газ включився, так на газ прибіжимо і зваримо.
Потім, коли вже сказали, що росія відступила, вийшли із Ягодного, із Количевки, із Івановки, ми ще не вірили. Сусідка з того под’єзда та ми ще три ночі в подвалі ночували. Усі по хатах, а ми ще в подвалі ночували, бо боялися вертатися. Кожного шороху так боялася, що страх один.
Найстрашніше було те, що я думала чи побачу своїх дітей коли-небудь, що так пороз’їжджалися. Син старший у Херсоні був, дочка теж була в облозі в Чернігові, менший просидів всю війну у Броварах на 10-му поверсі.
Звісно страшне, але нічого, пережили. Дасть Бог, хоч би вже назад не вернулося найстрашніше. Бо як назад вернеться, тоді вже все. Капець.
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
