Тамара Чуста: «Я боялася страшно. Сама перша бігла в подвал»
Я прожила вже стільки в цьому селі. Збудували тут хату собі, і дуже багато зусиль для цього доклали. Пам’ятаю з картошкою їздили по всьому Радянському Союзу. І в росію їздили. Гроші потрібні були на будівництво. І тоді — раз і все.
Я можу це [бойові дії] згадати з жахом. Ніхто не міг передбачити, що таке буде. Вибухи то там, то там. Ми чули, що війна наближається. Ховалися у підвал.
Коли це вже почалося, приїхали мої діти, щоб нас забрати і поїхати з нами кудись на Західну Україну. Ну ми ж, звичайно, сказали, що нікуди не поїдемо. Жалко ж покидати своє господарство. І взагалі жалко було всього надбаного. Тоді дочка сказала, що вони вас не залишать.
Ми жили так, як до цього жили. Зять зробив підвал капітально. Зробив дві кроваті імпровізовані. Паралони положили туди, а потім усі одіяла випирали туди.
Від холоду рятувалися, зять нагрівав нам бутилки. Ми йдемо туди, а він за нами вже. Лягаємо, він понакладає тут і там цих пляшок. Кажу: «Вовочка, я вже задихаюся, жарко мені так». Він каже: «Не маніжтеся, мама, не маніжтеся». Але завдяки нашим дітям ми вижили. Я боялася страшно. Сама перша бігла в подвал. Вони питають: «А де мамка?» Я вже там. Мені наче там надіжно.
Вибухи ми чули з лютого. Було дуже страшно. Коли звуки наближались, ми ховалися в погрібі. Щоб я не боялася, зять заспокоював, казав: «То наші, мамо, не переживайте». А 13-го березня [2022 року] був перший обстріл села.
Ми з чоловіком і зятем в той час були на подвір’ї. Недалеко від нас розпочалася пожежа. Чоловік і зять кинулися тушити, побігли на допомогу. А я хотіла закрити курей, дочка була вдома. Почався обсріл. Я впала коло курей недалеко, і це спасло мені життя. Подвір’я було обстріляно касетними снарядами. Все, що було в дворі стало в дирках. Я впала, ці бомбочки падали навкруги мене ‒ підривали землю, земля била по мені. Біля мене вбило 14 курочок. На якийсь час все стихло. Прибігла дочка, допомогла підвестися і дійти до підвалу. Я не могла взагалі йти. Вона мене тягнула.
Розпочався новий обстріл. Зять повернувся з пожежі. Хтось на велосипеді їхав й сказав чоловіку моєму: «Ви тут тушите, а горите там самі». Дякуючи сусіду, який прийшов на допомогу, зятю і тому, що в нас було набрано багато води в діжках і бідонах, нам під обстрілами вдалося загасити пожежу.
Ці події, звісно, були страшним кошмаром. І кожен день ми жили в страху такому, що нас будуть знову обстрілювати. Це не перенести.
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
