Володимир Пузирний: «Життя йшло як воно йшло. Не можна було його зупинити»
Великих планів не будувалося. Все спокійно, урівноважено можна сказати. Ну і потім вже обстановка накалялася по-трохи. Були розговори усякі, але ніхто в це не вірив.
Багато з нашого населеного пункту їздять на роботу в Київ, у Бровари. Звідти поступила інформація, що пішла техніка і самольоти через Славутич на Київ, на Гостомель.
24 лютого [2022 року] у мене було накопичення інформації з усіх регіонів. Просто не вкладувалося у голову, що таке може бути. Поначалу думали, що воно як буде: там по воєнних об’єктах ударять, там ударять по воєнних об’єктах, а цивільних трогати не будуть. У нас населених пунктів таких стратегічних немає, щоб наносились якісь удари.
Люди кинулись в магазини. Були такі, що прибігали у місцевий великий продуктовий магазин, заскакували й кричали: «Роздавайте людям усе даром, війна йде, ідуть рашисти. Так що роздавайте усе що можна».
У Чернігів ще моталися, як могли доставали продукти. Моя супруга хліб пече, так що проблем у нас з цим не було. Допомагали, кому сало давали, кому продуктами. Із запасами по продуктах харчування проблем не було. Ну щоб якесь там печення, конфети, то ми таке взагалі не купували. Я пасічник, меду стояло два чи три бідони.
Супруга регулярно закапує глазні каплі. Вони не завжди і всюди є, а тоді взагалі було важко дістати. Із Києва привозили.
Ми були, можна сказати, в такому окруженні. Тут будинок свій, худоба була, усе. Так виїжати не збиралися. Чесно говоря могли бути мародьори.
Значить це був березень місяць, точної дати я не пам’ятаю. Вдарили по нам, летіло зі сторони Красного. У сусіда рядом снаряд у погреб улетів. Слідуючий снаряд перелетів за 100 метрів, якраз за перехрестям, в асфальт зайшов. А ми були вдома, ховалися в погреб.
Як щось тільки починається, то ми одразу спускалися туди. Годину-дві пересиділи, ну більш-менш спокійно. Не може людина у погребі, у цих підвалах ховатися безконечно.
Проблем у нас не було, але виключали світло. У мене два котла, один для дров і один для газу. Дров у нас було багато, 5-6 свічок у нас було в налічній.
Туди весна підходила більше. Грядки, городи мали засаджувалися, картоплю планували садили, все вирощували. Просто, я Вам скажу, була дуже велика напруга. Читаєш інформацію, там самольоти збили, обстрілюють.
Життя йшло як воно йшло. Не можна було його зупинити.
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
