Людмила Дідух «Спілкування з дітьми, бо це саме дороге, що є в моєму житті, ‒ мої діти»
У 2021-му році ми поїхали в Херсонську область у Лазурне відпочивати. Я дуже давно не була на морі, мама хворіла і останні 10 років не можна було її лишити. Після її смерті в 2020-му, я поїхала в Лазурне до друзів моєї дочки, щоб відпочити. Мої батьки вчилися в Херсоні, там одружилися. Я могла народитися там, але народилася на Чернігівщині, куди їх направили після інституту. В Херсоні були місця, які хотіла побачити. Були плани побувати ще в Асканії Новій. І це планувалося зробити у 2022 році.
Плани були покинути роботу після дня народження і займатися фрілансом. Я могла описати товар, прорекламувати його. Мені іноді скидали роботу, і заробляла на цьому трохи. Думала, що на пенсії цього буде досить.
23 лютого до мене приїхала Таня, моя дочка з Чернігова (у мене одна дитина в Чернігові живе, а одна в Києві). Вона приїхала, а я питаю: «А чого ти приїхала посеред тижня?» Вона каже: «Ти знаєш, говорять, що буде війна. Приїхала з тобою побачитися».
Підвечір Таня приїхала, а о пів на шосту ранку вже телефонувала київська донька. Вона живе на виїзді на Вишгород. Їх уже бомбили, обстрілювали. Вона сказала, що почалась війна. Ми заметушилися з Танею, бо її донька і чоловік залишилася в Чернігові, а вона тут. Бігли на трасу, але вже не ходили машини. Якесь одненьке авто їхало і забрали її. Було чути вибухи, і вона якраз сіла в машину, поїхала. Тоді зрозуміла, що її навіть не обійняла.
Напередодні, мені діти на новий рік віддали смартфон, який хотіли подарувати на день народження. Кажуть, що чого він буде лежати без діла. Добре, що вони мені подарували. Дочка об’єднала нас у чат утрьох. І всі дні, які знаходились під обстрілами, ми переписувалися. Вони слали фотографії.
Через три дні після обстрілів кожна зі мною прощалася. І перші дві неділі я взагалі їсти не могла. Виходила отут у двір, а там чути було як черга пішла на Чернігів, і я знала, що це все сиплеться на голову моєї онуки.
Тільки вранці із шести до семи годин у Чернігові було тихо. Було 45 хвилин, коли всі дівчата з під’їзду і моя дочка бігли в свої квартири і варили їсти, милися, ходили в туалет, підстірували. Потім пропала вода, а потім світло. Потім цей підвал їх і спас, бо там довго трималося тепло. Донька моя не все писала. Іноді в переписці проскакує, що вже в останні дні почалося зневоднення у всіх, води не було. А я як свідок була у телефоні цього всього.
Зв’язок був постійно з донькою в Києві. Як пропало світло в Чернігові, там десь з неділю чи десять днів не було зв’язку зовсім, ми дуже переживали ‒ що там, як там.
Десь на третій день зайшли наші війська, танки. Почались бойові дії. Особливо вночі стріляли. Як і всі, я боялася, що стріляли. Того що як почнуть стріляти, сяду на валізку ту тривожну, яка стояла у коридорі.
Я ночувала в цьому коридорі . Закриті всі були двері, але вони не спасли б. Якби добре дало, то двері повилітали б. Але це було правило двох стін, і навчила цьому моя донька. Вона пояснила, як себе вести. Я витягла матрац, поклала туди. Здається, комендантська година починалася о восьмій [вечора]. Взагалі о восьмій вже все виключала, лягала там і спала. Ну і спала одягнута.
Якось так себе веду в таких стресових ситуаціях, якщо біля мене хтось нервує, то я це погано переношу. Мені краще самій.
Ви знаєте, у телефоні постійно слухала Хливнюка. Це його пісня з Пінкфлойдом. А тепер не можу її слухати, бо плачу. У нас поганий інтернет тоді був. Читала новини. Ну а в основному переписувалася з дітьми. Спілкування з дітьми, бо це саме дороге, що є в моєму житті, ‒ мої діти. Вони мені дуже важко далися.
Так вийшло, що заплатила комунальні якраз, а повинна була десь в 20-х числах зарплата прийти. У мене було всього 800 гривень. І коли почалася війна, пішла, на ці 800 гривень купила, що могла. А зарплата не прийшла. Уявіть, я без грошей. Допомогли мої родичі. Хто скільки міг. За рахунок цього жила.
Не хотілося їсти взагалі. Просто запихала їжу, бо знала, що треба. Я дуже схудла за той період. Потім як уже роздягнулася, а рідні аж ахнули ‒ все на мені теліпалося.
Я й не боялась спочатку. Виходжу на вулицю, а воно тут просвистіло щось, питаю: «Ну що воно таке свистить?». Йде хтось із хлопців, каже: «Як «що»? Гради!» А вони оце то туди, то сюди, отак. Тоді вже боялася, та й добре боялася. І чую, думаю, що зараз як залетить, а будинок високий.
Увечері о восьмій годині повинна була початися комендантська година. Я вже була в коридорі. Був поставлений матрац. Переписувалася з донькою. Вона каже: «Ми підемо вечеряти». Ну і добре. Вже лягла і виключила навіть світло. Це було п’ять хвилин до початку комендантської години.
Мені не було видно тих куль. Казали, такі вогняні кулі летіли. Я тільки почула, як воно вже почало падати. Такий був звук наче по даху їде танк. Скрегіт заліза. Стіна ось ця на мене йшла. Стала я в отворі дверей і думаю: «Ну все».
Бахнуло за гаражом на грядці, потім у дворі одна. Потім отам зчесала мені виноград. Попала одна бомбочка прямо в стовп і зрізала його. Отак будинок стоїть, а поряд попадали ці бомбочки. Вони попадали, був гуркіт, скрегіт.
Через хвилини дві стояла і думала чи вибігати мені, як почалася тиша, чи ні. Я йшла вже на вихід. Якби вискочила з дому, ви б зі мною зараз не говорили. І тут почали летіти ці скалки. Почали падати вікна, і я зупинилася. Потім все затихло.
Ще постояла не знаю скільки хвилин. Вискочила. Ось тут і почала бігти. Перелякалася сильно. Дві доби глуха була на це вухо. Побігла у погріб і підвернула ногу. Не дуже була одягнена, і до ранку сиділа так. Холодно було. Коли вилізла, все в диму було. Горів отой стовп, ось тут зліва в мене від будинку. Потім якісь голоси чула.
Не розуміла, що я ходжу після того обстрілу і у мене застигла посмішка на обличчі. Це виявилось через добу тільки, як пішла просити, щоб у магазині мені зняли гроші, щоб розрахуватися за латання вікон у домі.
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
