Алла Гаммер: «У мами був шок, коли сказала, що ми вирішили не їхати»
Якщо подивитися, проаналізувати новини, які були в січні та на початку лютого [2022 року], то, звісно, було зрозуміло, що нічим хорошим це вже не пахне. Якщо з Києва виїжджали офіційні представники інших посольств країн, то можна було запідозрити те, що, можливо, буде якесь вторгнення, але ніхто не мав уявлення, наскільки це буде масштабно.
У мене були квитки на потяг на 23-те лютого. Друзі, знайомі військові, які мали змогу, попереджали, що краще виїхати. Поговоривши з дитиною вдома, порадившись зі своїм синочком, ми вирішили, що залишаємося. На Західну Україну, тим паче за кордон не виїжджаємо. Певно, що у мами був шок, коли сказала, що ми вирішили не їхати. Вона як стояла, так і сіла.
Було таке відчуття, що стіни тремтять у будинку, коли почалися прильоти в області. Я старалась максимально проговорити з дитиною. На той час йому було ще шість рочків. Пояснювала, що у нас почнуться певні проблеми, негаразди, але ми проговорили це ще 23-го лютого частинку, що можливо буде якийсь збій в соціальному житті. Дитині намагалася пояснити на доступному для нього розумінні.
Ми ходили разом на роботу певний час, тобто він був тут зі мною у фельдшерському пункті [Алла працює медиком у селі Вовчок]. До певного часу він для нас тут був як ключовий антидепресант маленький, який всюди бігав і всіх розважав.
Я просто була впевнена, що все буде добре, навіть коли 24-го почалося вже зранку. Все одно настільки була впевнена, що день-два і все буде добре, максимум тиждень. Якісь зміни пройдуть, все в нас налагодиться. Зрозуміла, що за тиждень не закінчиться, коли тут дітей до року за ніч стало більше десятка.
Домашнє життя, домашні питання, побут, робота, медицина, забезпечення харчування військових і цивільних, забезпечення харчами дітей маленьких. Все стало якось, так би мовити, на одному подиху. Дома також була і медична частина, і харчування, і психологічне розвантаження з людьми.
Кожного дня я була тут, на роботі, на місці. За винятком тих днів, коли треба було вивезти людину на гемодіаліз, тому що вже вона була лежача. Ніхто з чоловіків не наважувався поїхати. Я поговорила вдома з сином: «Санєчок, ти залишаєшся сьогодні з бабусею, ідеш на роботу. Я їду, мені дуже потрібно вивезти людину, інакше він помре».
Це було 2 березня, у Чернігові вже трошки було не зовсім комфортно, але домовилися із лікарем, що пацієнта туди привозимо й залишаємо. Далі вже він разом з усіма виїжджає на Черкаси, на безпечне перебування.
Вже на той час були блокпости, перевіряли на кожному багажник, відкривали документи супроводжуючого, що дійсно цю людину необхідно мені доставити. У нас в старостаті дали підтвердження, що я фельдшер, що мені необхідно доставити пацієнта.
Проживали разом на той час я, мати і мій синочок. Мати теж тут працює бібліотекарем, тому ми день були на роботі, займалися забезпеченням, харчуванням, організаційними питаннями, а вечором просто приходили додому з малим.
Медикаментів перший час вистачало в нас. В принципі хто чим хворіє по селу і у кого які ліки є, я вже знаю. От я знаю, що оцей специфічний препарат є, наприклад, у двох людей в селі. Звониш, просиш, щоб поділилися, якщо є така змога. В Чернігові багажник машини ми змогли загрузити памперсами, дитячим харчуванням і медикаментами необхідними.
Я не дозволяла собі, скажімо так, розсипатися, розклеїтися і почати жаліти себе чи ще щось. Тому що було вже прийнято рішення 23-го, що залишаємось. Якщо прийняла рішення, то вже нема чого відступати, нема чого себе жаліти. Була така впевненість, що все це буде як страшний сон і все залишиться позаду.
Ми ж кожного дня виїжджали. Нам потрібно було добути хліб для харчування місцевого населення, тому що в нас на той час вже стало близько тисячі людей. І плюс була достатньо велика кількість військових на харчуванні.
Прийшов втомлений додому за день, налітаєшся. Навіть не завжди хотілося їсти, просто помитися, лягти. Єдине, що в нас змінилося, що дитина спала окремо раніше. То я йому запропонувала: «А не хочеш до мене перейти на диван? Мені так спокійніше, я тебе відчуваю, що ти поряд». Тим паче, що почалися прильоти о 4-5 ранку.
Якщо я знаю, що там є люди, які взагалі вже певний час перебувають без гарячого харчування, без медикаментозного забезпечення, які боронять нас, а ми будемо сидіти і казати, що я медик, я красива, я залишаюся в кабінеті? Коли в нас закінчилися ліки, а я знаю, що там в мене як мінімум 50 людей з ангіною, з простудою, з бронхітами, то треба працювати, шукати. Не можна було просто осторонь стояти й дивитися як хтось інший нас захищає.
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
