Ірина Дубик: «Хто б не розповідав про війну, це неможливо передати»
Для мене рік починається не 1 січня. Робочі плани будуємо десь у березні. Нічого такого не планували, якось пандемія трохи нас приземлила. Була мрія декілька років, я хотіла, щоб у мене були внучки. Дійсно були плани на фестиваль, розширення громадської діяльності організації, на сімейні подорожі і так далі.
Відчувалася тривожна атмосфера, але ми до останнього не розуміли, що це може статися і що це станеться в таких масштабах, і з такими наслідками як було. Я пам’ятаю, десь в цей період прийшла на корекцію манікюра, і ми з дівчинкою, яка мені це робила, обговорювали, що вони в родині вже вибудували певний план: вона поїде за донькою, чоловік за сином. Але ми не знали, що це буде. Насправді не були готові як морально, так і фізично.
Взагалі я себе вважаю сильною жінкою, але от зараз якісь всередині тригери, вони все ж таки присутні. Прокинулася від дзвінка родича. Розбудила чоловіка. Ми включили телевізор, але що в той момент йшло по телевізору, я не пам’ятаю.
Тривожна сумка в мене не була складена, але я починала збиратися. Коли вже через декілька місяців [після деокупації Чернігівщини] я розібрала той рюкзак: поклала духи Шанель, які мені подарували на новий рік, скриньку із срібними прикрасами, теплий одяг, документи, паспорт. Мені так смішно було, що цінності ‒ духи Шанель і срібні прикраси. Логіки – ноль.
Почала збиратись. Думки були не про те, що маю покласти, а чомусь поверталася подумки до того, що: «Окей, я поїду, а є на території люди, які будуть не готові самі впоратися з цією ситуацією. Як вони? Як бути?» І тоді чоловіку кажу: «Піду в центр, нам треба з бомбосховищами розібратися». Ми почали з старостою села вивчати бомбосховище, працювати з чоловіками, з людьми, тому що в цей день у нас був запланований схід села. Люди йшли, чекали якихось роз’яснень, яких на той час не було.
Десь біля 12 години мені зателефонував чоловік і сказав, щоб зібрала йому рюкзак, теплі речі, бо він уже в військкоматі районному і буде зараз проїжджати, заїде за цими речами. Ми це до війни не обговорювали, але він прийняв таке чоловіче рішення. Я цим вибором його дуже пишаюся. На той момент ми не знали, де вони будуть. Вони йшли в пекло. Сюди під’їхав автобус, дуже важко було хлопців провожати. Ми не плакали, поки вони були тут. Коли ж поїхали, ми просто тут орали. Це важко.
До ранку наступного дня тільки боролася з собою. Я гіпертонік і боялася, щоб не розбив параліч, тому що треба було з людьми працювати, а я дуже за чоловіка хвилювалася. На той момент у мене ще були таблетки, їх пила.
Я була завжди в суспільстві. Мені не було коли занурюватися в особисті переживання, тому що мала певні обов’язки, які на себе береш перед людьми, а потім вже не можеш їх покинути. На той момент я не скажу, що в мене було геть все так погано, але не пам’ятаю, що їла, пила. Наприклад, зрозуміла, що сіла їсти на п’ятий день війни. Сіла з мамою ввечері і зрозуміла, що це моє перше прийняття їжі.
Тепер себе дуже картаю за те, що не вела ніякого щоденника. Але кожен ранок писала публікацію у фейсбуці. У нас є спільнота, а на час війни вже десь 50% громади були підписниками цієї спільноти. В перший день написала в своїй групі працівникам, і відразу виставили теж на сторінці фейсбук як маємо діяти, як реагувати, куди звернутися за допомогою. І потім протягом ста днів щодня писала публікацію.
Найтяжче було написати, коли у нас відбулися перші жертви цивільні. Це було дуже складно, як людям подати інформацію, щоб не запанікували, але справилися. І скажу більше, що людям це було потрібно, тому що коли не виходила на зв’язок саме в цей час, люди починали шукати мене, де поділася.
Насправді не було навіть і думки в цей час бути вдома. В перші дні ‒ це облаштування цивільних. До нас приїхало дуже багато переселенців. Хтось евакуювався і потрібно було терміново заправити авто. Вже на третій день у нас з’явилися українські військові, і тоді ще в додаток ми почали організовувати їхнє перебування. Логістика в перші три дні для військових була дуже складна, вони залишилися без елементарних речей для виживання, харчування, тепла і так далі. І от з того моменту почалася ось оця діяльність.
У нас є аж два погреби. І я в них аж два рази була. Один раз ми забрали туди сусідку нашу. Вона теж така дуже доросла жіночка. Вони молилися, мої дівчата, а я спала. Другий раз я була вже в іншому погребі. Ми теж там облаштували і подони поклали, і переноску.
В якийсь час до нас прийшли військові і сказали, що ночувати в моєму будинку не можемо, тому що поряд із нами знаходиться ангар. Ангар – це прямі цілі військових російських. Насправді там була сільгосптехніка. Щодня ми брали цей рюкзак, про який я розповідала, і йшли, а утром поверталися.
Потім так собі нафантазувала: заклеїла коробками, ящиками вікна вдома. І наче це мені вже було захищено. Достала нову шовкову білу сорочку і лягала спати. І от коли ми там вже мали можливість з дівчатами обговорювати, кажу: «Одягала, якщо у випадку чого, щоб мене найшли красивою в білій сорочці». То мої колеги сміялися, казали: «Як то кирпичами привалило, то красота в сорочці була така собі, сомнітєльна».
І ще в якийсь час хтось мені підказав, що є такий серіал «Будинок для щастя». Ми чомусь під час цієї активної фази бойових дій з мамою його дивилися по декілька серій в день.
Насправді мені здається, хто б не розповідав про війну, неможливо передати цей жах. Скільки б і хто б цього не розказував. Навіть при теперішніх умовах, що його і фільмували, все рівно це неможливо.
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
