Вікторія Ліскович: «Замкнусь на сім замків, мене ніхто не знайде. Ніхто нікуди не поїде»
Я працюю директором будинку культури. У нас був дуже продуктивний 2021 рік. Це був такий активний рік, робота кипіла і ми готувалися, що 2022-й буде такий самий. Планували осінній фест, багато різних заходів, але не все сталося. Хотілося дуже поїхати на море, на літо планів багато було.
Я вже років п’ять не дивилась телевізор. Новин взагалі не дивилася, навіть от в телеграм-пабліках теж. Ми займалися творчістю, на те якось не звертали уваги. Тривожного чимоданчика навіть і в умі не було скласти. Тобто ми жили своїм життям, працювали, виховували дітей. Тому я скажу, що це було як сніг на голову. А тим паче, що в мене чоловік працював поліцейським, і він нічого не казав. Потім сказав: «Я знав, що там щось буде». Вони всі готувалися. Я кажу: «Так чому ж ти не сказав?» А він: «А щоб це змінило? Це нічого не змінило. Тобі було б від цього легше?», ‒ відповідає. Я б не поїхала за кордон. Навіть якщо він сказав, що буде війна. Я б туди не поїхала.
Виходжу на вулицю і дивлюся, що машини з Києва, траса переповнена, всі їдуть на Чернігів. Ось так почалося. А тоді вже мені позвонив чоловік і каже, що так і так, треба заправляти автомобіль, збирати речі, їхати кудись далі від центру села. Три години я простояла на заправці в черзі, але все-таки заправила. Усі їдуть з каністрами, всі перелякані. Ніхто не знає, що робить.
Одній дитині було на той момент 14 років, іншій 10, найменшій 2 роки. Найменша ще не розуміла, що відбувається. Спочатку ми казали, коли летіли самольоти, коли скидали бомби, що то грім. Старші боялися, страшно було. Але якось, напевно, вони не розуміли, що це таке.
Тата з нами тоді не було. Він в Чорнобилі якраз був, як росіяни зайшли. Я взагалі два дні не знала де він. Думала, що вже в полоні, але все обійшлося. Вони перейшли на інші позиції. Ще була на той момент зі мною моя молодша сестра. Вона приїхала погостювати.
Чоловік позвонив і сказав на третій день: «Я до тебе направив людину, ти сідаєш, забираєш дітей і тебе вивозять за кордон». А я сказала: «Замкнусь на сім замків, мене ніхто не знайде. Ніхто нікуди не поїде».
Напевно, найбільший страх тоді був – це нерозуміння. От ти не розумієш, що бахнуло, куди прилетіло, чи наші, чи не наші, чи приліт, чи виліт. Не розумієш, і при кожному звуці просто біжиш в погреб. Ми тоді, як і всі в принципі, лягали спати одіті. Лежимо, чекаємо. Самоліт летить ‒ ми вже попідривалися, біжимо в погреб.
В нас погреб холодний. Тим паче, що там повні борти картоплі, закрутки, всі діла. То ми перші два дні в погребі сиділи, ночували навіть. Потім у нас є сусід, дуже йому вдячна, він зробив у своєму погребі таку буржуйку, тапчани, де можна було спати. І ми, це дві сім’ї, жили в цьому погребі. Там було тепло, багато місця, зручно.
Ви знаєте, напевно, з першого дня в магазинах не було нічого вже. Нічого. Єдине, що залишилося, ‒ заправка. Якщо не помиляюсь, то два-три дні магазини не працювали. Потім вже якось потрошку-потрошку почали відкриватись на пару годин, хліб завозили.
Я не скажу, що в нас так з продуктами туго. Якось крупи були, все було про запас. З засобами гігієни, медикаментами було сложновато. Але, в принципі, тоді вже гуманітарку почали підвозити, щось десь можна було знайти. Але так...
Як тільки почалася війна, я тоді ще була волонтером в організації «СУВІАТО». І голова цієї організації створив в Кіптях пункт харчування для військових, для людей, які потребують. Ми всі розвозили туди продукти, їжу. Хто готував на місці, хто готував по своїм печам, по домівкам. І цю їжу звозили на позиції. Ми возили, потім ще підтягнулися люди.
Всі до цього долучились дуже активно, село приймало участь. Несли все, що в кого є. Готували по черзі: хто обід, хто сніданок, хто вечерю. Це все було злагаджено. Ми просто робили те, що могли робити.
Зараз у нас якось і немає про це розмов. Взагалі. От її наче вичеркнули з життя, наче нічого і не було. От його не було цієї фази і все. Ми жили, далі живемо.
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
