Наталія Полодюк: «Якби не ми, хто?»
Я не планувала нічого на 22-й рік. Просто в мене вмерла мама, ми її поховали 23-го [в Київській області], а вже 24-го були тут.
Нам дзвонили вранці діти і сказали, що… Ми виїхали в чотири години ранку сюди, бо тут тварини залишилися. В мене тут собака велика, коти. Коли ми їхали по трасі, то в цьому напрямку ніхто не йшов, а отсюди вже йшов потік. Великий потік людей, хто пішки, хто на машинах.
Коли до нас почали сходитися біженці з Чернігова, з прилежних сіл, то вже до мене пішло осознання, що дійсно війна. По-перше, були продукти в нашому магазині, ми ще якось могли на щось розчитувати. Коли закінчився хліб, почали розуміти, що люди до нас приходять і питають – хліб, хліб, хліб. Ми тоді з чоловіком вирішуємо та домовляємося з чернігівською хлібопекарнею. Вони кажуть: «Якщо є можливість до нас приїхати машиною, то їдьте, ми вам дамо стільки, скільки зможемо дати».
Ми беремо, дякувати людям місцевим (нам почали люди зносити гуманітарку ‒ молоко, творог, картошку, моркву, буряк), оце грузимо все в машину і їдемо на хлібозавод. Отдаємо волонтерам продукти, беремо хліб і оце поки їдемо назад, роздаємо його на блокпостах.
І ми їздили до останнього в Чернігів, поки чоловіка у мене під Ягодним за малим Богом не вбили. Там пуля пройшла буквально в сантиметрах від голови. Він вивіз от туда жінку з дитиною, мужика раненого в машині і трьох пацанів. І оце була наша остання поїздка на Чернігів. Тоді я зв’язалася зі своєю дочкою в Київській області і кажу: «Так і так, у нас така проблема, що у нас немає хліба». Як сказати, нашу сім’ю всі добре знали там, знали добре мене [мова про містечко в Київській області]. Я там попрацювала в магазині більше 10 років продавцем. І ми почали шукати контакти, там є часна пекарня.
Ми туди приїхали, на пекарню прийшли. Домовилися. Перший раз ми привезли, по-моєму, 600 хлібин. Просто напхали його в машину, як тільки можна було напхати. Загружаємо хліб і це вони дають в долг. З директором домовлялися, що ми от беремо хліб, наприклад, на інший день приїжджаємо, хліб забираємо і привозимо гроші за попередню партію. Оце так в нас було. Тому що машина на повітрі не катається, треба було за щось заправлятися.
Привозимо хліб, і в нас вже тут починають бігати: і Надіновка, і Вовчок, і Серединка, і військовим… Хлопці в селах стояли, ми туди хліб передавали. Це навіть не обсуждалося, тому що для ЗСУ просто хліб віддавали.
На мене навіть дівчата, ті що в нас на кухні працювали, злилися трохи. Я їду в дорогу, вони кажуть: «Візьми хоч щось, хоч щось їж». А у мене немає часу, мене там вже по врємєні люди ждуть, мені треба по хліб. Могла кусок хліба якось ухватити по дорозі. Оце хлібину розірвем на двох з водієм, оце все що я могла за сутки з’їсти. Мені ніколи не був такий добрий хліб, як іменно в той час.
Ми ще їздили по м’ясо. У покійного кума, племянник ‒ директор комплексу, то ми могли з ним домовитися, щоб взяли теж по 6, по 7 туш свинних. Їхали вдвох з чоловіком, вручну грузили ці туші, привозили сюди. Нас же ніхто не питав, до нас просто люди приходили, їх треба годувати було.
Ми якось так з чоловіком, наскільки друг друга розуміємо ‒ з полуслова. Він у мене просто бивший афганець. Так все розумів.
В нас комунікації такі стоять, що світло не відключали. Поки балон газовий був, годували людей. А тоді на території зложили грубу із кирпича, брали котли і варили, готували їсти. Згодом хлопці прийшли до нас, поставили на території польову кухню. Ось така була ситуація. Покупатися ‒ душ є. Хай він примітивний, тим не менш вода в котлі грілася, і хлопцям давали можливість купатися. Прали речі тут у нас усі. Приносили мені пакети, пралка перестірала, повивішували, посушили, поотдавали.
Біженці. Ви знаєте, вони просто просились погріться, щоб хоча би трошки дітей повкладати. Були сім’ї з такими маленькими дітьми, дітки по два роки. І груднички були такі от. Потім вже, звісно, ми зв’язувалися з селищною радою. Старалися десь їх розмістити, десь кудись когось переправити. По можливості розселяли тут.
До нас люди прибували практично сутками: ті ночували, ті поїхали, ті приїхали, тих треба було кудись вивезти на трасу, щоб їх забрали на Київ. На холодильнику в нас спали, на столах, на полах матраси лежали.
З дитиною своєю я два місяці не мала зв’язку взагалі ніяк. Вже тоді, коли вирвалася туди до себе додому, то ми вже зустрілися. А так у нас зв’язку з нею не було практично. За мене дочка дуже переживала. Каже: «Мама, я не знала чи ти жива, чи не жива». Тому що так, як передавали за Чернігів… Казали, що нас тут взагалі жорстко було.
Була у нас така ситуація, коли привезли з Красного людей. Зайшла жінка (50 років десь) з хлопчиком, а хлопчику года півтора. Вона плаче і каже: «Дитину мою вбили. Я дочку замотала у одіяло і закопала в кінці города. Оце внуча вціліло».
І коли ти проїжджаєш дорогою, розумієш, що в хлопців лиця обморожені, пальці обморожені, теплої одежі немає. Ми якось поїхали були на Чернігов з чоловіком. А хлопчина стоїть, тонесенькі брючки в нього, якась така легенька курточка і все. Мороз сумасшедший на дворі, і вітер сумасшедший.
В нас там в машині чоловікові якісь речі були: світер, курточка. І це ми витягли і просто отдали. Оце страшно. Як би не ми, хто?
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
