Ірина Корогод: Просто в мене були залізні нерви
На 2022 рік бюджет був забезпечений в громаді, дефіциту не було. У нас були плани на розбудову інфраструктури, але, звичайно, це не були об’єкти безпековості.
Я собі не допускала думки про бойові дії тут. У мене вже давно лежав цей тривожний валізка. А чого він лежав? Тому що «Іра, збери його, я тобі кажу, буде війна», «Іра збери валізку. «Добре, зберу», ‒ врешті згодилася. Тобто я просто її склала тільки для того, щоб вона була.
Але я, наприклад, працювала в інших громадських організаціях і вже на певному етапі, коли ми здійснили свою діяльність, нам сказали знищити документи, які були пов’язані з військовослужбовцями.
Валізка була справно складена. І от ранок я просинаюся і дзвонить мені знайома, каже: «Все, я тобі казала, що валізка має бути зібрана. З сьогоднішнього дня її, (це був в мене такий рожевий рюкзак) не знімаєш з плечей». Ну це було настільки складно, якось не пам’ятаю, де мій був син чи він спав, чи він був у батька. От цей момент в мене випав.
Не було такої реакції, що я зовсім була здивована. Тобто була підготовлена до цього. До того часу ми зібрали якраз допомогу по наших населених пунктах для військових. Ми збиралися її передати нашим хлопцям. І тому ми вже в одному із наших приміщень в Кіптях зібрали певну продукцію і думали, що якщо щось виникне, то в нас вже буде гарячий харчоблок.
Я кажу, що все це є справа буденна, але восьмигодинний робочий день, треба вставати і їхати на роботу, бо треба розуміти, які в нас будуть рознарядки. Ми спочатку зібралися в старостаті. Як оповістить людей? Що робити? Люди були в паніці, не знали що робити. Тому наші працівники розділилися, повідомили, що староста на місці, працівники інші на місці, тому що були звернення з військкомату, організувалися автобуси, збиралися хлопці.
Я зібралася, приїхала на роботу. Розуміла, що кінець місяця, а в мене не видана працівникам заробітна плата. Зв’язалася з казначейством. Можна було набирати всі платежі які є, закидати їх в електронну базу і вони опрацьовувалися. Тобто в мене була задача закрити місяць.
Системний блок, це в нас сервер був, його забрала відразу в погріб, щоб не втратити дані. Тобто як от тривожна валіза, так був і сервер. Розуміла, що це моє, я його створювала, там всі наповнені дані. Да, в нас ще є резервна копія, але я знала, що ми цей сервер можемо поставити в будь-якому місці і працювати. Тобто виникне випадок, що треба кудись вирушати, ми можемо взяти, і наш робочий процес ніде не зупиняється.
Наскільки от болюче усвідомила, що дійсно розпочалася війна. Я проживаю в Прогресі, а чоловік у Кіптях. На той час у нього була хвора мама, ми якраз перед війною тільки забрали з лікарні. Вона була лежача, і треба було ще сюди-туди мотатися. Коли в нашу вулицю почали заїжджати масово машини, але в них були люди не в цивільному одязі. Просили павербанки, шнурки. Вони заряджали телефони, ми там варили каву, чай, якісь бутерброди робили.
От тоді я дійсно зрозуміла. Оце вже був поштовх того, що все. Вже якщо така масовка почалася, вже все дійсно, кардинально, серйозно. І коли зайшла до мами, то я кажу: «Мама, розпочалася війна пару днів як». Вона каже: «Я знаю. Я дійсно знаю, що війна». І тоді вже, коли почалися ці вибухи, то вона нам заборонила залишатися тут у будинку.
Дітей з нами не було. Ми їх відправили в надійні місця. Мого сина забрав кум. Він каже: «Я буду вивозити своїх дітей». Там у нього батьки з села, більш спокійно, вибухів нема таких як у нас. Я кажу, щоб забирав. От тут дійсно було плачевно.
Я розуміла, що похресниця Маша, вони разом виросли майже з одної люльки, разом одну кашу їли. Я розумію, що йому там буде комфортно. Але в мене такі були сльози ь‒ він його забирає, він його вивозить, я залишаюся сама. Але знаю, що моя дитина в безпеці і все в неї буде добре, тому що тут дійсно було небезпечно. Ми туди часто їздили, навідували його, контролювали ситуацію. Ми туди ще багато дітей повивозили, коли тут в Кіптях 3-го березня бахнули.
Получається, ми тільки сказали мамі, що війна. Буквально на другий чи на третій день, вона померла. І от наскільки в умовах війни кожна особа була непідготовлена. Як в таких випадках діяти? Ми приїхали, самі все облаштували. Я кажу, сьогодні б не справилася з тими справами, що зробила тоді за дві-три години.
От до того часу я боялася людей, які померли. То вона дивиться не з тої сторони. То, значить, якісь були такі забобони, що в ту сторону дивиться, значить на тій вулиці ще хтось умре. Ну такі з дитинства. А тут варіантів в нас не було. Чоловік, правда, переживав. Він не знав, як у цьому випадку діяти. А я сама собі на той час... Просто в мене були залізні нерви. Просто я не думала про те, що щось може не вийти.
Все організували. І от я вже пам’ятаю, коли приїхала ритуальна служба, яку ми виздвонили. На той час, коли ми вже здійснювали похорони, пішли у церкву, то вже це був останній гроб, останній хрест. Тобто цих запасів теж не було. І в нас є такі, що померли пізніше, самі їх ховали, тому що були перебої, вибухи, ніхто не хотів виїжджати.
У мене квартира в багатоквартирному будинку з укриттям. Я прийшла вже, лягла на ліжку собі, лежу така відпочиваю, сусіди сходяться, стукать. В підвалі перерахували людей і зрозуміли, що мене немає. Я до того часу ніколи не була у підвалі. Ну ні. Ніколи не було в мене страху. Я так лежу до 12-ї години, ага, значить, повинен летіти літак. Там уже Красилівку він обстріляв, Хрещате обстріляв, значить, може і до нас прилетіть. Прилетів. Ні разу в мене страху не було.
Коли ми зібралися вести обід хлопцям, я вийшла в двір, летить ракета. Дві. І такий звук якийсь був, що я з переляку давай в погріб, закрила двері. Тоді думаю, що б мене спасало. Я ж навіть не збігла туди вниз. Коли ми з Яною спустилися вниз, хлопці були в касках, бронежилетах. А ми в чому? В курточках. Такі в нас якісь легкі курточки, без шапок були. Вони нас обступили. Але коли він скинув ці бомби, ці плити так попіднімалися і так опускалися, що в мене наче аж хребці всі перерахувалися. Це такий удар. Так це він далі кинув їх.
Фактично в мене вдома сім’ї не було. Ми волонтерили і возили обіди. В мене хлібина могла лежати постійно вдома, але їсти кріпко не хотілося. От я на сьогодні згадую, в людей була проблема, їм хотілося хліба їсти, а він у мене лежав, я його не їла взагалі того хліба.
Ну десь там якусь котлету з’їв, якийсь вареник, десь щось приїв. Тобто їжі в такій кількості не хотілося, або був запас в організмі і ти на якомусь ентузіазмі з цим боровся. Ну щоб отак сів ти і повноцінно їв як ти їси сьогодні, ні.
А от з бензином була проблема, бо тут в Кіптях WOG відкрився, але там по 10 давали чи по 20 літрів, не пам’ятаю. Займаєш чергу, в мене з чоловіком дві машини, так двома машинами в різні черги стали, кожен собі в каністру. Тому що і люди, по-перше, не сприймали, якщо ти більше заправиш, це ж не поясниш, що це для господарства чи на волонтерку.
І газ був, не було цієї проблеми взагалі. А про соль то багато хто не думав. Одна пачка солі ‒ і м’ясо пропадає, і сало пропадає. Якщо люди похилого віку, от я пам’ятаю бабушка моя, вони завжди купували сірники упаковками, сіль упаковками, оці упаковки по півтора кілограма, завжди плахта лежала, цукор був.
Я розумію, чого вони тримали ці резерви. Тому що вони вже пережили відповідний час, а ми ж звикли до того, що ось є магазин, є кошти, ти ходиш на роботу, тримаєш заробітну, пішов купив. Навіщо його накуплять, лишній хлам у хаті?
У нас з чоловіком цих проблем не було, бо мене теж чоловік любить, щоб соль плахтами, цукор.
Ми волонтерили, то в нас десь якийсь шампунь був один бовтався в машині. Тут помився, там помився. Тобто ти тоді якось не звертав увагу, чи він такий, чи він підходить під те волосся, чи не підходить. А в мене ще на той час була біозавивка. Мені голову треба було вимити раз у тиждень, а можна було раз у дві неділі.
У чоловіка сигарети, пальне. Іще яка потреба? В одежі була, чи що? І то, я казала, хоч шафи свої розгрузила поки отут дівчата поз’їжджалися. І коли їм треба було передягатися у цивільний, я кажу, будь ласка. Мене тут говорить чоловік: «Слава Богу, хоч хлам з хати повивозять, бо стільки тих курточок, стільки тих штанів». З взуттям була вже проблема. Кажу: «Дівчата, вже ж не маю взуття».
У мене отакий випадок, що запам’ятався. Коли ми поїхали в Чемер забирати якось допомогу, що назбирали для хлопців жителі, я була настільки вражена. Такі баули були, платками позав’язувані. Я відкриваю, а бабулі зі скринь повитягували вишиті рушники просто на тряпки. І мене оце найбільше здивувало, що це вишиті рушники всякі отакі, їхні наволочки. Все вони віддавали для хлопців, сказали, там потрібніше.
Тобто це ж ручна робота, люди самі це робили, воно було складене в скринях, але воно було біле, воно таке було білюсіньке-білюсіньке, я кажу, зараз такого кольору нема. І оце алюмінієві ложки, мені запам’яталося. Отака десь торба, це ж десь вони чи з горища, де воно було. Бо я такі ложки пам’ятаю у мене на горищі у бабулі завжди такі були ложки. Їх витягували тільки в особливих випадках.
І я розумію, що люди навіть і ці запаси, бо ці алюмінієві ложки де, це ж вони дуже старих запасів, тобто жителі на той момент ради перемоги готові були віддати усе, усе. Я ж знаю, що ця алюмінієва ложка, це ж для баби було найцінніше, що в той час надбане. Чогось мені оці ложки, ці рушники, ну, дуже врізались в пам’яті.
Проєкт «Колективна памʼять про війну на Чернігівщині» відбувається/здійснена за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
